СЛУШАЙТЕ РАДИО «ВЕСТИ» ГДЕ УДОБНО И КОГДА УГОДНО!

Дубль W

Руслан Костышин: "Болельщики - главные, для кого мы играем"

Говорим о процессе перехода от игровой карьеры Руслана к тренерской, о игре в складе Днепропетровского Днепра и о уровне подготовки футболистов в Украине.

СТЕНОГРАММА ЭФИРА

Віктор Вацко:

- Я хочу розпочати розмову не з футболу. Руслане, Ви колись грали у складі дніпропетровського «Дніпра». Пам’ятний був час, хороша команда, багато футболістів було із Києва – які мешкали у Києві. Коли закінчувались ігри «Дніпра», футболісти із Києва повертались переважно додому, тому, що кілька вихідних давали. Переважно було дві машини: В’ячеслав Кернозенко – воротар – їхав у Київ, і друга машина, яка їхала в Київ – Ваша. Увага, питання! Скажіть будь-ласка, чому у В’ячеслава Кернозенка завжди повна машина була – 5 осіб їхало, а Ви, переважно, їхали одноосібно.

Руслан Костишин:

- Це треба запитати у В’ячеслава. Може вони кудись заїжджали? Не знаю.

Віктор Вацко:

- Добре. А який рекорд? За скільки часу Ви з Дніпропетровська до Києва заїжджали?

Руслан Костишин:

- Я вже став старшим. І на це запитання відповідати не хочеться.

Віктор Вацко:

- Дороги зараз кращі. Тоді гірші дороги були…

Руслан Костишин:

- За дві години 30 хвилин.

Віктор Вацко:

- Дві години 30 хвилин…

Слава Варда:

- Напомним километраж от Киева до Днепра. Руслан?..

Руслан Костишин:

- Я не знаю, який кілометраж. Я завжди рахував від знаку до знаку.

Слава Варда:

- А от знака до знака сколько?

Руслан Костишин:

- Ну, я не засікав…

Віктор Вацко:

- Кілометрів 500. Просто знаєш, як вони тоді говорили – з ним швидше добиратись з Дніпропетровська до Києва, ніж літаком. Тому що на літак ти приїжджаєш за годину до реєстрації, потім ти летиш і ще годину треба, щоб доїхати…

Слава Варда:

- Два сорок, как минимум Но, наверное, все таки никого из них не было потому что все таки, наверное, дороже, чем на самолете с Русланом было ехать?..

Віктор Вацко:

- Ловили?

Руслан Костишин:

- Ну… Міліція була таким собі кумиром.

Віктор Вацко:

- А як вирішував питання? Автограф? Тоді ще була Державтоінспекція (ДАІ), поліції ще не було. Тому ми жодних таємниць зараз не розкриваємо.

Руслан Костишин:

- В кожний час по-різному вирішував.

Віктор Вацко:

- Автограф?...

Руслан Костишин:

- Портретами.

Віктор Вацко:

- Портретами, так. Спеціально заготовляв?

Руслан Костишин:

- Сковорода чи Леся Українка…

Віктор Вацко:

- Насправді. Боялися з тобою їздити партнери по команді.

Руслан Костишин:

- Насправді, тут нема чим хвалитися. Юнацька дурість. Слава Богу, що так все минулося. Зараз вже повільніше їжджу. Раніше я цього не розумів. Але Боженько зберіг. Дуже вдячний, що все миналося. Бо це до добра не приводить. Ну, добре – сам… А якщо когось або з кимось? Ось, що найстрашніше!

Віктор Вацко:

- Зараз Ви вже заспокоїлись. Зараз Ви вже не їздите з такою швидкістю?

Руслан Костишин:

- Так. Може ще й смерть Закарлюки на це вплинула.

Віктор Вацко:

- Просто мені цікаво – Ви брали якісь додаткові курси керування чи екстремального керування, чи от просто так…

Руслан Костишин:

- Якщо був дощ, і мене несло, то я закривав очі і… – куди несло, туди несло.

Віктор Вацко:

- А бували такі історії?

Руслан Костишин:

- Бували. Якось кермом вильнув і уже врятувався… Але це дурість.

Віктор Вацко:

- Добре, перейдемо до серйозних справ – до футболу.Ви стали тренером футбольного клубу «Колос» Ковалівка. Як відбувався перехід від кар’єри гравця до роботи тренера: наскільки це було важко, на скільки це було болюче для Вас?

Руслан Костишин:

- Дійсно, дуже важко переходити. Адже ти ще хочеш бігати, хочеш грати в футбол, насолоджуватися грою. Але всьому приходить свій час. Довелося завершувати теж: вже швидкість не та, голова розуміє, але ноги не встигають. Ось і вийшло – пішов у «Колос» уже на аматорський рівень (чемпіонат області) можна сказати  – пограти у своє задоволення. Вийшло, що запропонували стати головним тренером. Я не відмовився. Так воно і закрутилося.

Віктор Вацко:

- Знаєте, багато хто, у кого багата футбольна кар’єра, а Ви – у «Клубі Олександра Чижевського», у Вас понад 300 матчів в елітному дивізіоні українського футболу, вважає, що краще починати з вищої ліги. Ви почали з рівня аматорського і довели команду до рівня першої ліги. Ви, коли бралися за цю справу, Ви бралися за команду чемпіонату області чи Ви брались за амбітний проект – проект, де є остаточна мета?

Руслан Костишин:

- На той момент я був у команді чемпіонату області. Але я бачив людей, які цією командою керують. Це дійсно був і є амбітний проект. І я бачив з яким ентузіазмом президент, люди президента, які очолюють клуб, помічники президента, як вони горять цією справою. І я розумів, що це не просто так – на один рік. І я дав згоду. Але теж хвилювався. Тому що ні практики, нічого. Щойно грав з цими хлопцями, а через день вже їх треную, даю на гру установку. Все було дуже приголомшливо. Але все одно в житті настає такий момент, коли доводиться робити певний крок вперед.

Віктор Вацко:

- А Ви знайшли для себе якусь дистанцію між тренером і командою? Тренера від футболіста Ви відділили, і команда це як сприймає? На ім’я і по-батькові до Вас звертаються?

Руслан Костишин:

- Звертаються по-батькові. Але я теж намагаюсь не бути таким вже авторитарним тренером. Хочеться, щоб було усе на довірі. Так, я можу десь голос підвищити. Але стараюся, щоб спочатку довіра була, щоб хлопці отримували задоволення від тренувань, від самого футболу і не робили нічого зайвого. Це теж довіра.

Віктор Вацко:

- Якщо, наприклад, у роздягальні хтось із футболістів, з якими Ви виходили на поле, я не говорю – молоді, звернеться не на ім’я по-батькові, а скаже: «Костиха», як справи?..»

Руслан Костишин:

- По-перше – такого не було у мене в команді. Так, ми можемо спілкуватися окремо. Хлопці можуть звернутися до мене по кличці чи на ім’я. Але перед усіма – не дозволяють собі переходити межу.

Віктор Вацко:

- Тобто, вони самі розуміють.

Руслан Костишин:

- Так, вони не дозволяють собі якогось панібратства. Вони не переступають цю межу. В роздягальні я – головний тренер, а вони – футболісти. Так, є такі люди, які молодші за мене на рік, на два. Вони можуть до мене на «ти» звертатися, можуть десь забутися і сказати іноді «Костиха». Але нічого в цьому страшного немає.

Віктор Вацко:

- У Вас все пішло одразу якнайкраще. Ви стали чемпіоном області, Ви виграли бронзу аматорського чемпіонату України, виграли задовго до завершення чемпіонат другої ліги і вийшли у першу лігу. І все це – одразу! Такий ось тренерський старт. Це феномен тренера Руслана Костишина чи феномен команди тренера Руслана Костишина?

Руслан Костишин:

- Я завжди говорив, що головне в команді – це футболісти. У нас – не тільки футболісти, але й той, хто нас підштовхує – це президент клубу. Без його натхнення це все було б важко зробити. Він цим горить, він ставить завдання. Він нас примушує повірити в те, що ми можемо. Коли ми заявились у другу лігу, він сам поставив завдання – тільки перше місце. Для багатьох це здавалося недосяжним: «Ну, яке перше місце?..». Багато хлопців, які вже давно не грали у футбол (по 4-5 років), були хлопці, які взагалі не грали у футбол на такому рівні. Але завдяки його такому натхненню ми всі можна сказати заразилися цією ідеєю, почали працювати і почали втілювати його мрію в реальність. Якби не було у мене таких порядних людей, порядних футболістів у плані професіоналізму, у плані працелюбності, я думаю, їм важко було б досягнути цього всього. Ну, якось разм усе зійшлося – президент, футболісти, тренери, масажисті, лікарі… Це клуб. І тут будь-яка дрібниця може мати велике значення.

Віктор Вацко:

- Свій тренерський стиль як би Ви оцінили? Який Ви тренер?

Руслан Костишин:

- Якщо я футболістом був більш прямолінійним, любив агресивний футбол (я і зараз люблю, щоб мої футболісти грали агресивно), зараз більше люблю, щоб мої футболісти отримували задоволення від гри, більше грали у пас, контролювали м’яч. Я був у таких командах, не враховуючи «Дніпра» звичайно ж, де грали від оборони. Завдання було на нуль зіграти. А там уже на контратаках десь гол забити. Я ж дуже хочу, щоб мої футболісти отримували задоволення від футболу.

Віктор Вацко:

- А це правда, що, коли ви були у другій лізі, могли виграти матч, але не красивою грою і президент міг висловити невдоволення, тому що він вимагав красивого футболу.

Руслан Костишин:

- Я вам наведу один приклад. Ми зараз грали з «Оболонню» у першій лізі. Програли – 1:2. Дуже тотальною була наша перевага. Може це – найкраща наша гра у першій лізі. Але програли – 1:2. Пропустили на останній хвилині. Президент за цю гру дав преміальні. Бо йому сподобалась гра, її якість. Так, він є людиною, яка переживає, що ми не виграли, що втратили три очки, але, охолонувши, він розуміє, що ми робили для цього все, що ми гарно грали, і він футболістів намагається у цьому підтримати. Але так, коли ми граємо погано і виграємо, то він нічого не робить такого, щоб образити футболістів. Але по його настрою видно, що він трішечки незадоволений.

Віктор Вацко:

- У Вас понад 300 матчів у вищій лізі українського футболу. багаж і досвід гравця допомагає у тренерській кар’єрі? Якщо так, то наскільки сильно?

Руслан Костишин:

- Він повинен допомагати. Тому що я це все пройшов, зіграв багато ігор, набув якогось досвіду. І це повинно допомагати. Я не скажу, що потрібно втілювати у життя все те, що я пройшов, як футболіст, можна дещо відкинути. Але як без цього?..

Віктор Вацко:

- Футбол дуже змінився з часу, коли Ви були гравцем і на даний момент: футбол гіршим став, багато нових тенденцій?

Руслан Костишин:

- Футбол змінився. Я ще у «Дніпрі» у Кубку УЄФА грав з останнім захисником (в нас Русол грав останнім захисником)…

Віктор Вацко:

- Я пам’ятаю прекрасно цей час.

Руслан Костишин:

- Єзерський і Грицай персонально грали із гравцями, грали у два лінійних, як зараз модно вже стає…

Віктор Вацко:

- Так, – літералі за бразильською системою.

Руслан Костишин:

- Так, літералі. Звичайно зараз уже ніхто не грає з останнім захисником. Змінюється футбол. зараз більше тенденція пішла на контроль м’яча, через пас, через агресивний відбір в нападі. Команди намагаються там відбирати м’яч. Раніше було навпаки: за лінією м’яча, за центр поля сіли і чекають.

Віктор Вацко:

- Ну, ось – еталон сучасного тренера на Ваш погляд?

Руслан Костишин:

- Мені дуже подобається Ґвардіола.

Віктор Вацко:

- І стиль футболу Ґвардіоли?

Руслан Костишин:

- І стиль футболу Ґвардіоли

Віктор Вацко:

- А його реально втілити у нас в країні?

Руслан Костишин:

- Я думаю – ні.

Віктор Вацко:

- Я тому й питання поставив. З нашим рівнем підготовки футболістів, з нашим рівнем підготовки кадрів?

Руслан Костишин:

- У нас також є хороші футболісти, дуже технічні. Основне – в них вірити, заставляти грати в цей футбол. І все залежить від країни. У нас країна з іншим кліматом. Як не як ми не такі технічні. Це – природа.

Віктор Вацко:

- Природа? Зараз, я останнім часом читаю, Сергій Ребров говорить, Дулуб (тренер «Карпат») говорить – «Атлетико» (Мадрид). Олександр Головко говорить, що йому подобається «Атлетико» (Мадрид) Сімеоне. Але давайте про інше – про амбіції вашої команди. Вони обмежуються першою лігою, чи президент клубу ставить завдання іти далі, іти вище?

Руслан Костишин:

- У нас була зараз грі з «Іллічівцем», з командою, яка йде на першому місці. Ми програли – 0:1. Після матчу мене запитали журналісти із каналу «Футбол» про амбіції також.  Амбіції – дуже великі!..

Віктор Вацко:

- Дуже?

Руслан Костишин:

- Дуже?

Віктор Вацко:

- Ліга чемпіонів?

Руслан Костишин:

- Я наведу такий приклад, як БАТЕ (Борисов). Вони грали у Лізі чемпіонів. А це містечко не дуже велике, яке поступається Мінську…

Віктор Вацко:

- Руслане, моя улюблена команда – «Карпати» (Львів). Там амбіції були – Ліга Європи у нинішньому сезоні. Зараз, коли я дивлюсь на турнірну таблицю, мені плакати хочеться. Тому що там одне очко після 12 турів, і відставання на 9 очок від рятівного місця. Амбіції чим підкріплені у вас?

Руслан Костишин:

- Нашому клубу – чотири роки. А наші амбіції підкріплені президентом клубу, його прагненням бути там. Він хоче, він вимагає від нас. Він хоче розвиватися.

Віктор Вацко:

- Руслане, а інфраструктура, школа, молодіжна команда…

Руслан Костишин:

- Команді – чотири роки.

Віктор Вацко:

- Він це розуміє? Він це вибудовує?

Руслан Костишин:

- Вибудовує. Він має інтернат зробити дитячий у селі біля Ковалівки. Там школа у занепаді. Він хоче там побудувати інтернат, залучити обдарованих дітей. Це все у розвитку. Ви не думайте. Є вже у нас команда, яка виступає у чемпіонаті України по першій лізі. Вона тренується на ЦСКА. Там три чи чотири вікові категорії – U-17,U-15

Віктор Вацко:

- Це – дитячі команди?

Руслан Костишин:

- Так, дитячі команди.

Віктор Вацко:

- Тобто, у президента – системний підхід?

Руслан Костишин:

- Розумієте, всього і відразу він же не може…

Віктор Вацко:

- Ну, звичайно. Просто, знаєте, багато керівників вітчизняних клубів заявляють про бажання, про амбіції, але не вибудовують систему. І в цьому одна з найбільших проблем нашого футболу.

Руслан Костишин:

- Андрія Анатолієвича ніде не чути. Він тільки робить

Віктор Вацко:

- Ще одну річ хотів запитиати. Люди, які слідкують за вашими іграми і за Вами, як тренером, відзначають дуже інтелігентну Вашу поведінку на лаві запасних. Як Ви, як футбольна людина (знаєте, є така фраза розхожа: «официальный язык чемпионата России по футболу – русский мат», так він дуже часто стає офіційною мовою і нашого чемпіонату) утримуєтесь від підказок у стилі Віталія Володимировича Кварцяного?

Руслан Костишин:

- Розумієте, я також інколи хочу…

Віктор Вацко:

- Я знаю. Всі хочуть: на футбольному полі, біля футбольного поля – в тому-то й особливість…

Руслан Костишин:

- Я завжди кажу, що я не маю права кричати на своїх футболістів, тим паче – обзивати, прозивати матом. Я не їхній батько. Так, я їхній друг – насамперед, їхній головний тренер. Але тільки батько має право у справжній українській сім’ї і десь дати…

Віктор Вацко:

- … стусана…

Руслан Костишин:

- Стусана, або міцне слово вжити. Але я не їхній батько, я не маю права, щоб…

Віктор Вацко:

- Але кажуть, що через це слово – краще доходить. Багато хто так каже…

Руслан Костишин:

- Ну, в роздягальні я також можу вжити це слово. Але я не хочу, щоб це слово чули на стадіоні. Наприклад, приїхала до футболіста дружина чи батьки.

Віктор Вацко:

- Тобто, Ви не хочете принижувати гравців. Ви вважаєте це приниженням футболіста?

Руслан Костишин:

- Так, я вважаю, що це не правильно.

Віктор Вацко:

- У своїй кар’єрі Ви грали на кількох позиціях: починали, як центр-форвард у ЦСКА, а з часом перекваліфікувались на правого півзахисника або, як Ви вже вжили модне слово, – на латераля. Ви були у «Дніпрі» Євгена Мефодійовича Кучеревського, Царство йому Небесне, лінійним правим футболістом. От Руслан Кстишин–футболіст у Руслана Костишина-тренера «Колоса (Ковалівка) грав би? Я не сумніваюсь, що грав би, але на якій позиції?

Руслан Костишин:

- Я напевне грав би нападником.

Віктор Вацко:

- Чому?

Руслан Костишин:

- Розумієте, я, якщо бути відвертим, мало забивав голів. Але я добре «чіплявся за м’яч». А це зараз дуже потрібно у футболі, особливо в першій лізі, де ігри, можна сказати «від ножа». Якщо нападник «чіпляється» то вже м’яч на чужій половині поля, перевага створюється. Якби я був у хорошій формі, то я поставив би себе у напад.

Слава Варда:

- Хто – найтехнічніший футболіст, проти якого доводилося грати, – Руслан Владимирович?

Руслан Костишин:

- Найтехнічніші футболісти були в «Дніпрі», я з ними тренувався. Я думаю – Бєлькєвіч.

Слава Варда:

- Добрый день, Руслан. С какой несправедливостью в украинском футболе Вы сталкивались, как игрок?

Руслан Костишин:

- Несправедливість? Наприклад, матч, який ти повинен вигравати, не виграв. Не розумієш чому. Ніби ти все зробив для цього, «обстукав» усі штанги, створив дуже багато моментів, але не вийшло виграти. І ти думаєш: все робив правильно, команда все робила правильно, але ти не виграв. Думаєш, що не повинно було так бути, бо ти на голову був сильнішим. А про інші несправедливості не хочеться говорити, бо всі і так знають…

Слава Варда:

- Наскільки сильно відчувалась різниця між другою лігою та аматорами?

Руслан Костишин:

- Якщо взяти, коли ми грали фінальну пульку у Віниках на аматорів, де зібралися дуже міцні команди, то не сильно відрізнялося. Це я говорю тільки про фінальну пульку. А так дуже сильно відрізняється. Друга ліга – це вже професійні клуби, день у день тренуються. На аматорському рівні клуби збираються може раз, може два рази на тиждень, потім виходять на гру. Хоча, якщо брати кращі аматорські команди, вони від другої ліги не дуже відрізняються, стоять десь поруч.

Слава Варда:

- Руслане Володимировичу, скільки кілограмів ваги втрачали під час матчу, як футболіст, і скільки втрачає Костишин-тренер?

Руслан Костишин:

- Я не важився. Але я така людина, яка вживає дуже багато рідини (3-4 літри) і під час тренування втрачає її.

Слава Варда:

- Почему «Колос» не подписал Хомина, который проходил с вами сборы?

Руслан Костишин:

- Андрій попросив з нами потренуватися. Дійсно, ми дивились на нього. Але, розумієте, якщо відверто, у нас своїх багато вікових футболістів. Андрієві – 35 років і в нас 5 чи 6 гравців після тридцяти років. А команда повинна розвиватися, повинна залучати молодих футболістів.

Слава Варда:

- Какое место в Ковалевке самое любимое для Вас, кроме стадиона, естественно?

Руслан Костишин:

- Ковалівка – дуже гарне село. І там, куди не підеш – дуже гарно. Якщо ви не були, я б дуже радив там побувати. Це, можна сказати, дійсно маленька Швейцарія. Там дуже красивий храм, в який дуже приємно заходити і там перебувати. Це дуже чудове місце, де ти відпочиваєш душею. Мабуть це і є найулюбленішим місцем. А так – це дуже гарне село взагалі.

Слава Варда:

- Почему «Колос» не подпишет Харрисона Омоко. Такой опытный игрок вряд ли помешал бы Вашей команде?

Руслан Костишин:

- У нас не має проблем на цій позиції, щоб ми підписували Харрісона.

Віктор Вацко:

- Скільки йому років?

Руслан Костишин:

- Хіба я знаю. У них там по-різному рахують. Він був не дуже хороший футболіст. Я його знаю. Він – нормальна людина. Але, я кажу, в нас немає проблем на цій позиції.

Слава Варда:

- Правда ли, что в недалеком прошлом «Колос» интересовался Алексеем Беликом?

Руслан Костишин:

- Було таке, ми питали у Льоші чи має бажання пограти. Це, здається, ми щойно заявилися у другу лігу (я не пригадаю, коли це точно було), розмовляли з ним. Але він не хотів відновлювати професійну діяльність. Не захотів він.

Слава Варда:

- «Колос» сыграл свой последний матч 21 октября. А матч памяти Евгения Мефодиевича Кучеревского прошел двумя днями позже. Почему не играли?

Руслан Костишин:

- Ніхто не запропонував, ніхто не зателефонував. Я не знаю то організовував цей матч. Я ж не можу приїхати і сказати: «Ось, я приїхав…». На скільки я знаю і Венглинський не був. Ніхто не телефонував. А на цей матч я би з радістю поїхав хоч на маршрутці. Тому що Мефодійович дуже багато для мене зробив.

Слава Варда:

- Очікували, що Кривошеєнко так легко увіллється в команду? Адже футболіст досить багато пограв у Прем’єр-лізі. Але, як бачимо, навіть граючи у низших дивізіонах, азарт нікуди не подівся.

Руслан Костишин:

- Очікував. Я його знав, як людину. Він професійний футболіст і дуже порядна людина. По іншому не могло бути. То ж, звичайно, що очікував.

Слава Варда:

- Вы провели более трьох сотен матчей в чемпионатах Украины, но так и не сыграли хотя бы одну игру за сборную страны. В чем причина: сильные конкуренты, несоответствие игровых характеристик более защитному стилю Национальной команды?

Руслан Костишин:

- Не знаю. Так сталося, що не зіграв. Був один момент під час зборів у Туреччині, в Анталії, Мефодійович мене вже перед усіма вітав, усі вже аплодували, обнімали,бо знали, що я мріяв зіграти за збірну України. Я вже зібрав валізи. Зранку  виїжджаю у збірну (вона проводила збори теж в Туреччині), Мефодійович уже чекає на першому поверсі у лобі-барі: «Руслан, уже не треба». Ну, не сталося. Хоча мені дійсно хотілося. Це – мрія.

Слава Варда:

- Руслан, в ЦСКА Вам удалось поиграть под руководством Михаила Фоменко. Какое самое яркое воспоминание у Вас осталось от работы с Михаилом Ивановичем?

Руслан Костишин:

- Михайло Іванович – це глиба. Це людина… Можна сказати, що це мужик. Його чоловічі, людські якості – на високому рівні. А що запам’яталось? Про це усі розказують, це – установки на матч.

Віктор Вацко:

- Наприклад?..

Руслан Костишин:

- Він говорить тихо. Всі чують. Йому не треба підвищувати голос. Він заходив, стихало все. Можна сказати, що, дійсно, було чути, як мухи літають.

Віктор Вацко:

- Просто у вас тоді ай фонів не було. Зараз так кажуть.

Руслан Костишин:

- Тоді ж, мобільних телефонів ще взагалі не було. Навіть «Нокії» не було…

Слава Варда:

- Руслан, Вы поиграли в таких клубах как ЦСКА, «Днепр», «Кривбасс». В какой команде чувствовали себя наиболее комфортно и уверенно?

Руслан Костишин:

- Оскільки я пограв у цих клубах по 5-6 років, в усіх цих клубах я дуже гарно себе почував. Можна сказати, що кожен клуб – це різні епохи мого футбольного життя: у ЦСКА я був молодим, команда-банда, яка могла створити сенсацію на полі з будь-яким суперником, яка грала ,може, більше на завзятті; «Дніпро» – це золоті роки, де дійсно я здобув собі якесь ім.’я футбольне; а «Кривбас» (я перейшов туди у 30 років) – це вже, коли є якийсь досвід. Але також мені там дуже подобалось. Там дуже хороший вболівальник у Кривому Розі. Люди, як приходять на футбол, – звичайні робітники. Ми ходили на екскурсії на усі заводи. У них пекельна праця. Для них футбол – був віддушиною. То ж хотілось для них грати і приносити їм радість.

Віктор Вацко:

- Ви грали у «Дніпрі», як справді сказали у «золоті роки». «Дніпро» тоді був народною командою і становив кістяк збірної України. Наскільки це було важливо і визначально легко для Вас. Не було іноземців – всі свої українські хлопці. До того ж усі – молоді, у розквіті футбольних сил. Молоді таланти: Русол, Ротань, Саша Рикун, Ви, Єзерський, Максим’юк Рома, Венглинський, Кернозенко…

Руслан Костишин:

- Бачите, вже майже весь склад назвали…

Віктор Вацко:

- Я зараз заплачу. Це дійсно, – команда мрії.

Руслан Костишин:

- Сила була… Я вже говорив за Ковалівку. Все починалося з керівництва, потім з тренера. Мефодійович – глиба. Він і організував це все, повірив в кожного з нас. Адже багатьох футболістів, можна сказати, «списали» з деяких клубів. А він повірив в нас і це все вибудував. А ми були дружні дуже. Ми дружили не тільки один з одним, а й сім’ями збиралися після гри разом: із жінками, з дітьми. Це об’єднувало. І тоді, на футбольному полі, коли ти дійсно більше спілкуєшся, дружиш, ти потім б’єшся за цю людину, навіть якщо він помиляється, ти за нього відробляєш. А потім навпаки – ти помилився, він відробляє за тебе.

Слава Варда:

- Скажу, что за Ваш вот этот состав «Днепра» болели и болельщики киевского «Динамо» старшего поколения. И только из-за того, что только украинцы играют – народная команда. Но давайте дальше дадим слово нашим слушателям и зрителям:

- Ваш сын Денис выступает за дубль «Днепра» и забил уже в нынешнем сезоне уже два мяча. Не хотели ли Вы видеть в «Колосе»?

Руслан Костишин:

- Ні, не хотів.

Віктор Вацко:

- А чому? Не дотягує за ігровими характеристиками чи…

Руслан Костишин:

- Я думаю, це буде заважати мені, як тренеру, а йому буде заважати, як гравцеві.

Віктор Вацко:

- Я відразу ж в тему поставлю запитання. Подивіться, от є чемпіонат U-21, де діти грають проти дітей. Тому що в нас зараз U-21 практично у вищій лізі грає у половині команд. Як краще, як правильніше, на Ваш погляд тренера – з одного боку і батька – з іншого, який бажає добра і надзвичайно швидкого прогресу своєму синові: де молодий талановитий, здібний футболіст буде швидше прогресувати – в чемпіонаті U-21, де немає ніяких завдань, нічого, де ти граєш протии своїх ровесників, а часом навіть і дітей, які молодші за тебе, чи в першій лізі, де вже чоловічий футбол, чоловічий чемпіонат, рубанина, гра за гроші, за преміальні. Де збоку старший дядько, який за ці гроші утримує сім’ю, і, якщо ти будеш недопрацьовувати, як Ви сказали, він тобі дасть бутсою в роздягальні.

Руслан Костишин:

- Навіть більшу користь принесе друга ліга. І перша теж, але візьмемо другу лігу. Там грають мужики. U-21 – можна сказати, комфортний для них чемпіонат. Вони – в одному віці, одна тема, вони одного розвитку. Думаю молодим футболістам було би корисніше, якби хтось був на 5 років старшим, хтось на 7 чи на 8. Були б якісь різні інтереси. Воно б давало більше розвитку для молодого футболіста.

Слава Варда:

Даниил Костышин нынче играет за «Колос» в детском первенстве Украины. Каким Вы видите его начало профессиональной карьеры «Колос» или  «Днепр»?

Руслан Костишин:

- Данило в мене легкий на підйом. Ким він вже не був, або не мріяв бути. Він займається у «Колосі». Але робить це тільки для себе. Я вважаю, що у нього немає чисту стати футболістом. Я кажу чесно. Він захоплюється і має великий хист до будівництва. Він може хоч зараз будинок збудувати. Це у нього – від мого батька.

Слава Варда:

- Руслан, известно, что Вы любитель скоростной езды. Сколько выжимали по максимуму, и на какой машине это случилось?

Руслан Костишин:

- Скільки машина могла їхати, я стільки і їхав. «Мерседес» С-класу. 250 – їхав.

Слава Варда:

- Будучи игроком, у Вас была мечта – сыграть с братом в одной команде. Этой мечте суждено было сбыться благодаря Олегу Тарану. Нет ли у Вас мечты, чтобы Ваши сыновья играли вместе?

Руслан Костишин:

- Олегу Анатолійовичу велике дякую за той момент. На футбол приїхала мама нас підтримати. Батько не зміг приїхати нас підтримати. Це дуже такий хвилюючий момент був. Ми грали проти «Металіста». Я не пам’ятаю рахунок. Але це було не важливо, бо це був останній тур і вже не було таких турнірних завдань. А щодо братів? Ну, я не знаю. Я вже відповів на це запитання.

Слава Варда:

- Руслан, храните ли Вы футболку Баджо, и самая ли она дорогая, не в смысле денег, для Вас?

Руслан Костишин:

- Так, це мій кумир, і мені подобається Роберто Баджо. У мене є його біографія перекладена. Ще десять років тому я заплатив гроші за переклад його автобіографії. І футболку мені знайомий італієць привіз. Казав, що це йому дістали друзі, і що це дійсно футболка Роберто Баджо. Наскільки чесно це, я не знаю. Хочеться йому вірити, що дійсно в цій футболці грав Роберто Баджо, а не десь з магазину. Так, вона найдорожча. Бо я футболок не збирав, і це єдина футболка, яка є в мене в колекції.

Слава Варда:

- За сколько доезжаете до Киев из Ковалевки? – Что поделаешь: реноме так реноме.

Руслан Костишин:

- Ну, за хвилин 20…

Віктор Вацко:

- Скільки кілометрів?

Руслан Костишин:

- Вісімдесять.

Віктор Вацко:

- А говорить: «Я – заспокоївся».

Слава Варда:

- Руслане Володимировичу, звертаюсь до Вас, як палкий вболівальник вашого клубу (велика кількість посмішок), як Ви вважаєте, чи велику роль відіграють вболівальники у житті та розвитку Вашої команди?

Руслан Костишин:

- Для чого будують стадіони з трибунами? Для того, щоб там сиділи вболівальники. Інакше можна було б будувати стадіони без трибун. Дійсно, вболівальники – це найголовніше для кого ти граєш. Ті, які приходять: твої батьки, друзі, жінки, сім’я – це дійсно головне. В Ковалівці дуже хороші вболівальники. Її населення – 1700 мешканців, а приходить 1000-1100-1200. думаю, це, для такого маленького клубу, для села, яке має так мало мешканців, це дуже хороша статистика.

Віктор Вацко:

- Славо, ти знаєш, коли я вперше в житті побачив гру «Колоса» Ковалівки на Меморіалі Макарова в манежі «Динамо» на Кончі-Заспі. І от, ти знаєш, кого запам’ятав, – пісню вболівальників, не футболістів, ні, ну футболістів парочку я записав собі на той момент. А пісня вболівальників – зі словами: «Команда «Колос» Коваливка – команда, без которой нам не жить!».

Гости программы и спикеры:
Руслан Костышин
Украинский футболист, молодой тренер футбольного клуба "Колос"

Поделиться:
Читать все
Читать все