СЛУШАЙТЕ РАДИО «ВЕСТИ» ГДЕ УДОБНО И КОГДА УГОДНО!
стенограмма

"Хабар – це означає дар, подарунок, із тюркських мов"

ЭлементарноЭтнология и этнография

Стенограмма передачи "Элементарно" на Радио Вести

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Это Вести – радио новостей и мнений. С вами Константин Дорошенко и Дмитрий Симонов. Сегодня гость программы «Элементарно» – Марина Гримич, историк, этнолог. Но для меня в первую очередь очень интересный писатель. Она пишет книги именно для взрослых, не заигрывая перед модными течениями. Однако о литературе с Мариной мы поговорим на Вестях в будущем. Сегодня же о науке. Послушаем справку о ней. 

Справка: «Марина Гримич. Доктор исторических наук и кандидат филологических наук. Профессор Киевского Национального Университета имени Тараса Шевченко. Марина Гримич начала научную работу в качестве фольклориста и этнографа в Институте искусствоведения, фольклора и этнографии имени Максима Рыльского. В Международной школе украинистики она разработала методику преподавания украинского языка как иностранного. Ее докторская диссертация была написана на стыке трех дисциплин: этнологии, истории и права. В сферу научных интересов Марины Гримич входит юридическая антропология, традиционная культура и фольклор, а также субкультуры. Она принимала участие во множестве этнолого-антропологических экспедиций, как в Украине, так и за рубежом. Марина Гримич является автором многочисленных научных статей, а также двух монографий и двух учебников. Кроме того, она занимается литературными переводами, пишет художественные и публицистические произведения». 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Сама идея этнологической экспедиции у меня ассоциируется с девятнадцатым веком, тогда во времена Леси Украинки собирали фольклор, изучали, это все было открыто, что есть культура, является предметом для изучения, но за все годы столько всего изучили. Неужели до сих пор рождается нечто, чем этнология и занимается.

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Етнологія взагалі аналітична культура. І ми уже зараз домовились, що в неї входить і етнографія і фольклористика як дві прикладні науки. Етнографія виросла як сфера дослідження, як прикладна наука на базі польових досліджень. Люди їхали в село, а майже дев’яносто п’ять відсотків населення в Російській Імперії було аграрним, тобто народ це і було село, їхали в село, збирали звичаї, обряди, пісні. Розуміння етнографії в північноамериканській літературі трошки інакше, ніж у нас. Тому що в північноамериканській літературі етнографія це так саме прикладна наука або набір інструментарію для польових досліджень. Якщо ви приїдете в Америку, то вам соціолог скаже: «О, ви етнограф? Я користуюсь етнографічними методами для досліджень». Те саме вам скаже антрополог. Вони проводять свої дослідження через опитування, спостереження – це вони називають етнографічними методами. Наука, яка створює передумови функціонування цих методів, описує ці методи, використовує їх – вони називають етнографією. Це влучне розуміння значення етнографії, яке відрізняється від того, що сформувалося у нас. У нас в Україні і на всьому пострадянському просторі етнографія це наука про народну культуру, все, крім словесного фольклору, яким займалася фольклористика. Але, я не згодна з тим, що нема чого досліджувати в полі. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Виникає таке враження. Сьогодні в двадцять першому столітті що ще могло залишитися. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Це від традиційної культури, а культура залишається, культура повсякдення. Традиційна культура трансформувалася у щось інше, ми намагаємось дослідити, в що ж вона трансформувалася. Цими традиційними методами, опитуваннями, спостереженнями, фото-відео зйомка, потім ми збираємо ці факти, і робимо матчин, поєднуємо фото з текстовими файлами і так далі, класифікуємо їх, описуємо, і на цьому залишається етнографія. Якщо ми хочемо включити цей матеріал в дискурс, там уже починається етнологія. Дуже часто називають класично-етнографічне дослідження, етнологічним дослідженням, бо начебто вже не престижно називати себе етнографом. Але, ми від початку незалежності відхрещувались від терміну етнограф, це здавалося старомодним, непопулярним, і називали себе етнологами. Але за цей час ми подивилися, що робиться на заході. На заході всі ті рефлекси дослідників с приводу традиційної культури вже нікого не цікавлять. Суспільство настільки освідчено, що потребує просто хорошої інформації, нової, добре класифікованої і описаної. І зараз у них престижно застосовувати старі, добрі етнографічні методи. Те, що вони називають наприклад кейс-стаді. Беруть якесь село, чи спільноту, чи субкультуру, будь-яке явище і досліджують його простими старими методами. І добре його класифікують, описують, порівнюють, систематизують і подають як дослідження. А сама людина інтелектуальна сама робить висновки. Їй не потрібно думати, що з приводу цього думає цей дослідник. Висновок, що ми знову повертаємось до старих, класичних методів дослідження і воно стає престижним, я хочу відновити престиж цим методів в сучасній науці. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Якщо говорити про Україну, то з етнографічної та з фольклорної точки зору, наскільки рівномірно і добре вивчена її територія. Чи залишилися білі плями? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Традиційно етнографи люблять там, де є архаїка, якась екзотика. Найбільш їздили в Полісся і Карпати. Найменш їздили туди, де повсякденна рутина, поки не зрозуміли, що ця повсякденна рутина є дуже цікава. Набагато менше дослідників Півдня України, непогано досліджена Слобожанщина, там харківська школа міцно стоїть на ногах, але той район для нас є проблематичним сьогодні. Етнографи були націлені на традиційну, красиву, мальовничу культуру, а там такого не було. І требу було перебудовуватися, щоб найти фан в тій культурі, що там є, в повсякденні, описати її, класифікувати тими самими методами. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Получается, что этнография и фольклористика как и антропология первоначально, выросли из поиска экзотики. Допустим, что цивилизованные, аристократические, интеллигентские среды находили вдруг для себя что-то экзотическое в собственных народах, как это было в девятнадцатом веке, не только в Российской Империи. И то, что вы говорили, Закарпатье изучено, Галиция изучена – так там огромный вклад внесли австро-венгерские исследователи, вспомните знаменитое издание «Соромицьких коломийок галицьких», где был украинский текст и перевод на немецкий язык со всей простонародной интересной бесстыжестью, остроумной, которая есть в каждой народной культуре. И у нас, если помните, в девяностые, у нас была такая певица Сестричка Вика, Вика Врадий, она исполнила в роковом звучании с панковским подходом, спела эту книжку, она пела «Соромицькі коломийкі» украинский и немецкий перевод. Это выглядело очень интересно. Согласитесь вы или нет, и этнография, и антропология выросли как раз из поиска экзотики, потому что антропологи изучали племена в колонизируемых большими державами европейскими странах в открытые миры, африканские культуры, или австралийских аборигенов, это все был поиск экзотики. На сегодняшний день, насколько от экзотики можно отстраниться? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Річ у тім, що зараз навпаки ми шукаємо рутинні нецікаві теми, намагаємося з них зробити цікаві. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Це дуже цікаво, у нас зараз за графіком перерва, але ми почнемо другу частину саме з того, що може бути цікавого у повсякденності та в рутинності. Зараз перерва на кілька хвилин. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: В эфире радио Вести, радио новостей и мнений. Вы слушаете программу «Элементарно», в студии с вами Константин Дорошенко и Дмитрий Симонов, гость наша сегодня Марина Гримич, доктор исторических наук, кандидат филологических наук, профессор Национального Университета имени Шевченко. Говорим мы об этнологии и этнографии. Мы говорили о том, что сегодня вы и ваши коллеги нацелены на то, чтобы находить очень интересное не в каких-то экзотических культурах, а в повседневности и рутинности. Но интересно узнать примеры, как повседневное, может быть интересное. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Одній молодій дослідниці надали тему «Похоронний обряд сучасний». Його вивчали, не вивчали, тема не дуже весела, але, всі ті речі, які відбуваються в похоронному обряді, вони колись відбувались, тобто що там нового можна знайти. І яким методом вона пішла, щоб зробити свою роботу екзотичною и цікавою? Вона дослідила субкультуру співробітників кладовищ. Ми досліджуємо село, місто, в місті популярно досліджувати зараз маргінальні групи, але ми прийшли до висновку, що ми і самі цікава тема для досліджень. У нас є свій професійний фольклор. Це називається вже мета-фольклор, фольклор про фольклористів. Наприклад, молода етнологічна зірка Юля Буйських, яка виросла на Ольвії, бо її батьки археологи, і вона для мого дослідження «Поле», де я реабілітую етнографічні методи, вона написала блискучу роботу «Археологія як життя». Писала субкультуру археологів. Скільки вже археологів працюють, але ще ніхто не писав як про субкультуру, про їхні звичаї, про їх фольклор, їх внутрішня міфологія. Мені вдалося бути в експедиції в Бразилії, де я знайшла традиційний фольклор дев’ятнадцятого століття. Ми, студентами, просто збирали спогади корінних киян, які жили в різних частинах Києва, і за певним принципом, це був чудовий матеріал, як жили в комунальних квартирах, як була міжетнічна солідарність, і дуже багато таких цікавих тем. Я вважаю, що головне не що досліджувати, а як. Треба любити це, трошечки бути божевільним, поставити питання так, щоб людина розкрилася й розказала тобі щось цікаве, і реконструювати в якусь картину. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Да, это интересно вам еще и потому, что вы писатель. Очень много людей занимались изучением этнологии. От Вики Врадий, которая была музыкантом, Даль, Афанасьев, так же Леся Украинка и украинские писатели рубежа девятнадцатого и двадцатого веков. Они искали для себя новые темы, новые образы, обогащали свое творчество за счет этнографических исследований. А для чего они нужны обществу? Вот вы создадите картину, как жили во времена немецкой оккупации или в шестьдесят восьмом году. Что дальше нам эта картина дает, это просто набор интересных сведений? Как это можно трансформировать в социологию, чтобы понять, как развивается общество? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Це є первинний матеріал, джерела, які ми збираємо, а потім воно трансформується в аналітичну науку, наприклад, я працюю паралельно в інституті українознавства, я керую науковою темою «Трансформація української культури в двадцятому - двадцять першому столітті в умовах глобалізації». І всі маленькі пазли ми складаємо. Без першоджерельного матеріалу ми ту картину, склалася насправді, не можемо відтворити. Про радянську владу ми знаємо з нашого власного досвіду, але, наприклад, я виросла, в письменницькому середовищі, і моє дитинство проходило по будинкам творчості письменників, для мене це було повсякденне, мені вже будо нудно, я хотіла вже в інше місце поїхати, але зараз я дивлюся на той час, і бачу, що це була своєрідна субкультура, і її варто описати. І з таких же цікавих речей складується наша історія і радянська. Чому не скласти заново цей пазл? Кожна епоха дає своє розуміння на приклад іншої епохи, попередньої. Наприклад, досліджувались персоналії письменників, а як вони жили не досліджувалось. А ми переставляємо акценти. Персоналії досліджено, а ми досліджуємо їх спосіб життя, як вони жили, і через цю призму дивимось на їх творчість. Начебто вся гуманітарна наука не має такого сенсу, як технічні науки, чи природознавчі, які дають можливість людям змінити життя людей на краще. Це є специфіка гуманітарних наук. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: У нас це питання дуже часто дискутується, і природничники дуже часто мусять «виправдовуватися», що їхні дослідження також можуть бути конвертовані в якийсь кеш. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Звичайно. Починаючи якусь тему, ті інтуїтивно відчуваєш, що тут треба копати. І ти ніколи не знаєш, чим це може закінчитись, який це буд наслідок. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Аналітична наука етнологія моє передбачити напрямок руху суспільства? Вона може відповісти на питання – в що ми трансформуємось? Є в неї така мета? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Багато дослідників пробують це робити, але як і в будь-якій іншій науці це є гіпотези. Те, що зробив Мічіо Кайко, зібравши матеріал з центрів, що стосуються фізики, написав книгу «Фізика майбутнього», наприклад, я такого подвигу у нас не знаю, хто з етнологів зміг би зробити, бо це має бути людина універсального мислення. Такі цікаві прогнози етнологи обожнюють. Але вартісне воно чи науково – то інша справа. Але зробити таку річ, як Мічіо Кайко з фізикою, це було б класно. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Это интересный вызов, но интересно еще и то, что в подходе этнологическом вы, Марина, мне кажется, являетесь в большей степени даже, чем вы думаете об этом, историком. Это очень похоже на современные подходы исторические, то, чем занималась французская школа анналов, она обратилась к практикам повседневности. Давайте прервемся не надолго, и потом продолжим разговор. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Это Вести – радио новостей и мнений. В программе «Элементарно» мы говорим с Мариной Гримич, доктором исторических наук, кандидатом филологических наук, писателем. Но говорим мы с ней об этнологии. Но Марина сказала, что главный вызов сегодняшней этнологии и этнографии это изучение практик повседневности. Это к спору о том, что такое история как наука. Потому что я уже устал от бесконечных рассказов о том, историю каждый раз переписывают, история идеологическая, историю пишут победители, все это пустые и примитивные подходы к истории как к науке, потому что задача истории восстановить максимально полную картину того, что было на самом деле. Этот весь подгон под рамки, поиск героев и врагов, это тоже подходы девятнадцатого века. Еще в сороковые годы французы, представители школы анналов, подняли идею научного синтеза, что нет одной науки как истории, историю можно изучить и написать только на пересечении разных наук о человеке, в том числе этнологии, антропологии. И если мы изучаем практики повседневности, например, что в шестидесятых годах жители определенного города имели в виду под теми или иными словами, каково их было отношение к чему угодно, к такому явлению как ЦК КПСС, или к понятию черный хлеб, что на самом деле они принимали под этими понятиями, тогда мы увидим наконец-то, историю своей страны. Ее нам писали и при Советском Союзе, потом появились попытки переписать ее в сторону какой-то героики, но это же две стороны одной медали. А вот тот подход, о котором Марина говорит, как раз даст нам возможность узнать себя – кто мы такие, не придуманные, не надуманные, не героические, а просто какими мы были. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Абсолютно, і ви душе слушно наводите приклад істориків, і ми, відчуваючи, що ми десь забуксували, ми не знаємо, що треба це досліджувати, а як, звертаємось до суміжних дисциплін, які зробили прогрес у своєї галузі, чи зробили дійсну класну школу. І вчимося в них, що вони роблять. Наприклад, моя колега Ірина Ворончук, написала блискуче дослідження, як раз опираючись на школу анналів, про раннє модерне суспільство, культура повсякдення, там і шляхецтво, і селянство, вона теж пише про повсякденне, але вона історик, а мі етнологи. Але ми ставимо акценти на інші речі. Її більше цікавлять факти демографічні, багато статистики, те, що дуже цінне для історичного дослідження, а етнологам цікаві більш ті речі які стосуються культури. Але загалом вимальовується одна і та ж картина. І в загалі та розмитість, чи дифузія між науками, між предметами дослідження, об’єктами дослідження, і це є нормальним для сьогоднішнього світу. Все життя досліджували індіанців антропологи, хоча неетично їх так називати, і тут на певному етапі, наприклад в Північній Америці, індіанці, або аборигенні народи обурились «а чому нас досліджують антропологи? Значить мі не вартісні? Чому нас не досліджують фольклористи, у нас такий самий фольклор і матеріальна культура, а чому фольклористи досліджують імігрантські спільноти, англо-британців, українців, французів, які туди приїхали, а нас – антропологи, типа ми гірші». Вони заявилися, і вже їх досліджують фольклористи. Зараз відбувається дифузія між методами, між темами, все переплітається, і немає нічого непристойного, щоб назвати себе і антропологом, і фольклористом, і етнографом, і етнологом. За це на заході ніхто не б’є. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Я перепрошую за свою безпосередність, а чому індіанців неетично називати так, як я назвав? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Вважайте що, це принизливо, так саме, як ескімоси так саме, не можна називати, це я з досвіду в Канаді, це означає ті, які їдять сире м'ясо, для них це образливо. Зараз офіційна назва інуїти. Так саме індіанці, взагалі індіанців маса народів.

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Это колониальная тема, и сейчас повсеместно идет отказ от тем колониализма. Я понимаю, что есть тенденция народов отказываться от колониальных названий и возвращаться к самоназваниям. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: У аборигенних народів можуть бути назви магавк наприклад, як що окрема спільнота, це метиси, в Канаді вважаються не індіанці, не білі, це взагалі окрема, до них доречи окремо законодавство. Але вони мають різні поселення. Люди інакше дивляться на себе, на свою історію, переосмислюють, вони хочуть бути часткою цього світу, і суспільство пристосовується до всіх цих вимог. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Вы еще являетесь создателем издательства как «Дулибы» и у вас вышла книга Лили Гайт, британской писательницы, посвященная крымским татарам, вернувшимся из департации. Как вы оцениваете, какова в этой книге часть этнографическая? Потому что это не литература, это литературно обработанные истории конкретных людей. Можно ли это считать одновременно еще и каким-то исследованием этнографическим? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Абсолютно, вона зробила те, що роблять дослідники усної історії. А дослідники усної історії складаються з власне істориків, так і з етнологів. У нас дуже сильна школа, в плані гендерних досліджень усної історії. Вона зібрала інтерв’ю, і склала ту картинку, вона навіть говорила, що намагалась в жодному місті не дофантазувати, це власне абсолютна історична правда. Дійсно, це один із жанрів. Ви зазначили, що я письменник, тому мені цікаві ці теми. Ви знаєте, я побачила, що тим кращі етнологи ті, які мають письменницький талант. Є такий фольклорист Михайло Красиков, який видає книги як поет в Харкові, чи так саме Юля Буйських, яка написала про археологію, зараз ми видали її книжку «Сто одиннадцать дней майдана. Записки киевлянки» - це як художній текст, я взагалі вважаю як нове жанрове поняття. Ось я їх назвала, я осмислила, що це люди, які бачать те, що інші не бачать. І це не випадково такий стик між письменницькою працею, и власне етнографічною, фольклористичною. Напевно в тому теж щось є. Ми повинні цікавитись всім, заглядати в кожній куточок, і із нічого робити щось. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Це дуже цікаво, коли в одній персоні одночасно уживаються і вчений і письменник, у нас були такі гості, у нас був заступник міністра освіти пан Стріха, він займається також і перекладацькою роботою, і літературною, він також і фізик, цікаві думки таких людей і про науку і про літературу. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Дмитрий, вы озвучили один из стереотипов, а интересно этнология…

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Но хочу подчернуть, что я не придерживаюсь этого. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Я понимаю, но тот момент - этнология может ли развенчать стереотипы? Мы говорим о гендерных исследованиях в Украине, если мы говорим о классическом подходе, в котором гендерные исследования преодолевают, это некая борьба с патриархатом, как совершенно устойчивой парадигмой, патриархатом, в котором традиционно считается, что женщина подавлена. Насколько мы можем отнести украинское общество к такому патриархальному? Либо, на самом деле, не смотря на то, что формировалось все в средние века в парадигме патриархальной, украинская женщина была более свободной и эмансипированной. И вообще какие-то стереотипы прочие помогают преодолевать? Мы сейчас прервемся ненадолго. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: В эфире Радио Вести – радио новостей и мнений. Вы слушаете программу «Элементарно», с вами как всегда Дмитрий Симонов и Константин Дорошенко, и в гостях у нас сегодня Марина Гримич, доктор исторических наук, кандидат филологических наук, и профессор Киевского Национального Университета имени Шевченко. Мы закончили предыдущую часть на вопросе, Константин, вы можете повторить вопрос? 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Насколько этнология может помогать нам изменить свое отношение к стереотипам, к тому, что мы стереотипно считали присутствующим в нашей культуре. А может быть, исследования вашей науки говорят о том, что было совсем не так, как принято считать? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Ясно. Але це не стільки етнологія, скільки як ти робиш науку. Науковці, нажаль, дуже часто так саме живуть стереотипами. Якщо хтось сказав, умовно кажучи, дурницю, з авторитетом, уже вона із праці в працю переходить. Якщо ви хочете шукати розвінчування стереотипів, воно є, але це велика боротьба, щоб розбити якийсь стереотип. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Ну как знаменитая фраза «три народи – три брати», навязыванию которой посвятил всю свою жизнь всеми любимый академик Дмитрий Лихачев, много хорошего в науке сделал, но и навязал нам пару штампов. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Я поки що скажу, я вирішила започаткувати в своєму видавництві серію, яку назвали «Великі містифікації». От власне де я і хочу і з точки зору історії і етнології, розбивати міфи і стереотипи, які живуть у суспільстві. Зараз перша книжка, яка називається «Рарум хуманум ест», тобто «Людині властиво помилятись» або «П’ятьдесят нарисів українського примарознавства», тобто це п’ятдесят стереотипів і ми намагаємось розкрити, чому ці стереотипи виникли, і довести, щоб було насправді не так. Щодо патріархального суспільства, то тут є така група товаришей, що перегнули палку, що патріархату не було, а був один цвітучий матріархат, теж є така тенденція. Насправді, суспільство було патріархальним, українське, селянське суспільство. Але, в порівнянні з іншими патріархальними суспільствами, становище жінки буде інакшим. Наприклад, це унікальний звичай, він можливо був і в інших народах, але, в нас є кілька таких культурних моментів, які можуть говорити, що в нас жінка мала дещо інакші права за звичайним правом, ніж у сусідів. Наприклад, якщо в більшості патріархальних народів після смерті чоловіка успадкував старший син, йшло все по чоловічій лінії, то в українському суспільстві була велика можливість, спадкувала його дружина. Так вона ставала правонаступницею й розпорядницею майна. Це одна із моїх улюблених тем, бо я спеціаліст зі звичаїв права. Але перебільшувати так само не можна. Є ті, що перебільшують патріархат, і є ті, що перебільшують емансипованість. Я досліджую деякі показники, якими визначається, наприклад, юридичні права жінки, в тому селянському суспільстві, ясно, що вони мінялися, одні до реформи, інші після реформи, тобто воно теж змінювалось. Дуже багато існує стереотипів щодо нашого дуже давнього минулого з ідеалізацією скажімо так язичництва. Взагалі етнографам властиво бути романтиками, дуже багато речей – власний романтизм, дуже багато міфів і містифікацій. Це було патріотичним почуттям – зробити нашу кращою, ніж вона є. В тому теж був поступ цієї науки, але про це теж треба говорити. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Але, повертаючись до ролі жінки, її статусу в нашому суспільстві, виникає таке питання – чому в українському суспільстві роль жінки була кращою, ніж в інших суспільствах, з якими можна порівнювати. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Я вважаю, що селянське суспільство дуже прагматичне. Хоча його дуже часто романтизують зі всіма віночками. Патріархальний період був дуже важливий в історії саме аграрних культур. Одна із причин, це те, що наприклад, установився принцип на розподіл землі, що в російській культурі це общинне володіння, і там не було приватної власності на цей конкретний шматок землі, був перерозподіл землі, або раз у рік, раз у п’ять років, легше було управляти чоловікам. В Україні так склалося з давніх часів подвірне землеволодіння. Кожна сім’я мала свій двір. Так зручніше було, щоб жінка брала участь майже на рівні з чоловіком, тому що вона вже хазяйка в цьому малому. Сім’я ділилася, на відміну від російської сім’ї, де була велика сімейна община, де всі жили брати, разом із сім’ями; а в нас ділилася, де син відділявся. І коли ти в малій сім’ї невістка, це зовсім інше, ніж ти в патріархальній сім’ї, де большак керує і так далі, то ти там права менше маєш. Але я не буду заглиблюватися в цю тему, але є такі раціональні речі. Хоча не можемо докопатися, а чому саме на Україні подвірне землеволодіння і подільність сімейств була, це треба копати. Це пов’язано з жіночим правом. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Ви дуже багато досліджували звичаєво право, можете в двух словах нагадати, що це таке, що мене більше цікавить, чи залишились його рудименти і воно має вплив на наше сьогоднішнє життя? 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Не так як в минулому, але є. В дев’ятнадцятому столітті існувало офіційне законодавство, в тому числі щодо розподілу землі. Неможна було ділити землю між спадкоємцями. Це вело до збідніння, важко було управляти і платити податки. А в українців був цей звичай, і вони всупереч офіційному праву робили так, як вони хотіли. Тобто вони із землею поводилися так, як вони вважали за потрібне. Так саме займанщина, вони займали свою територію і набували свої землі. Це теж характерна риса. І так спадкували. Одна справа була по офіційному праву, а друга справа, що це було в сім’ї в українському звичаю заведено так, що вони не робили по закону, як це було в Російській Імперії, а робили за звичаєм. Тобто поділяли майно тому, кому вони вважали за потрібне. Такий звичай як хабар, це звичаєве право, звичайно соромно про це говорити. Але з точки офіційної – це порушення закону. Але все одно соціум іде паралельно закону, і робить так, як воно вважає за потрібне. І ви уявіть собі, наскільки важко це викоренити. Наскільки дієвий звичай, наскільки він сидить. Хабар – це означає дар, подарунок, із тюркських мов. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Бакшиш. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Да, щось таке. Тобто ти щось зробив, тобі подарунок за це подарували. І так воно тяглося, поки не переросло в таку систему, яку дуже важко викоренити. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: Этнология полезна еще и тем, что он не только изучает обычаи, и какие-то практики повседневные, изучает их беспристрастно, и мы в этой программе поняли, что совсем не все то, что существует в наших привычках, это то, что нужно бесконечно беречь. Этнология помогает нам, осознавая кто мы есть в своих обычаях, от чего-то и отказываться. И то же, что и делал Эммам Шемиль в Дагестане и Чечне, с адатами, со «звычаевым» правом и пытался все это свести на основе шариата, процессы эти необходимы и в двадцать первом веке. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Я від себе можу додати, що етнографія на першій погляд видається такою веселою наукою, вивчає, як ви казали, віночки, танці та колядки, але якщо заглибитися, то там безодня. Нажаль наш сьогоднішній час закінчується, і ми лише змогли доторкнутися до цієї безодні. 

Марина ГРИМИЧ, этнолог, историк: Я вам дуже дякую, що ви мені допомагаєте реабілітувати цю науку. Дякую. 

Дмитрий СИМОНОВ, ведущий: Така в нас робота. 

Константин ДОРОШЕНКО, ведущий: До новых встреч. Всего доброго.

Правила комментирования
На ресурсе запрещены:
  • Любые проявления нетерпимости к разным конфесcиям,расовым различиям,национальностям.
  • Размещение провокационной и/или ложной информации
  • Нецензурные выражения (мат) и оскорбления
  • Реклама(прямая или ссылки), оффтоп, флуд, капс.
Читать все