"Брати Гадюкіни", ведущие Андрей Алферов и Татьяна Гончарова. Фото: Радио Вести

Татьяна Гончарова: Добрый вечер! С вами Андрей Алферов и Татьяна Гончарова. Ведущие Радио Вести не новые, но ведущие нового проекта “Первые на Луне”. Мы выносим его на ваш суд и по сути, почему мы этот проект с Андреем запустили? Потому что четверть вековая история Украины начиналась в 90-ые годы, когда все было новым, иным, отсюда и название “Первые на Луне”.

Андрей Алферов: Первые в бизнесе, хотя пока мы не уверены что кто-то из крупных нынешних бизнесменов расскажет в прямом эфире о том, как они в сумках из Польши возили всякие товары или гоняли машины из Германии. Первые в шоу бизнесе об авангардных решениях в силу того, что денег не было. Одним словом, в эфире  пионеры и двигатели Независимой Украины.

Татьяна Гончарова: Прямо сейчас мы целый час будем говорить о музыке. В гостях у нас первые украинские панки “Братья Гадюкины”, легенда украинской блюз роковой сцены, первые, кто дал ответ Кобзону, я имею в виду украино язычную программу и первые, кого под свое крыло из украинских музыкантов взяла Алла Пугачева, пригласив в 89 году на “Рождественские встречи”. Именно “Гады” в конце 80-начале 90-ых годов научили нас с вами любить украинскую музыку и это без преувеличения, петь песни на украинском языке. Именно они собирали десятки тысяч людей в любом уголке страны и именно они доказали: быть украинцем модно. Мы приветствуем здесь  с Андреем вокалиста и клавищника известного украинского блюз-рок коллектива “Братья Гадюкины” Игоря Мельничука и Павла Крохмалева. Доброго вечора!

Игорь Мельничук: Добрий вечір!

Павел Крохмалев: Добрий вечір! Зі святом! Світла, радості всім слухачам і хто навіть не слухає.

Андрей Алферов: Дякую!

Татьяна Гончарова: Скажіть будь ласка, за 25 років ви дійсно з Україною стільки всього пережили і ви той рідкий колектив, який досі колективом лишається. Які думки у вас зараз, в день цього свята?

Игорь Мельничук: Я пригадую себе в 90, ми сьогодні беремо ці роки. Була ейфорія  в той час.

Андрей Алферов: Ви були сповнені надією, що буде ще краще ніж є.

Игорь Мельничук: Був референдум. У мене був один канадийський товариш, він казав: “дивідесят чотири процентов”, пам’ятаєте тоді 94% проголосували. Ейфорія, потім воно трошки пішло на спад. Зараз знов ця ейфорія пройшла, і це прекрасно. Ейфорія і віра, що все буде добре.

Андрей Алферов: Слухайте, ви починали на початку 90-их, це була зовсім нова епоха, коли рок музикантів, як казали, “не вентили” представники закону, вже можна було більш-менш легалізуватися і тоді почався справжній підйом по Радянському Союзу, тому що величезні гастролі були і в пітерського рок-клубу, я маю на увазі зараз і “Акваріум” і “Наутілус”.  До речі, якщо говорити про Пугачьову, вона небагато колективів так собою, скажімо, просувала. “Наутілус”, з яким вона записувалася, “Браво” вона допомогла вийти наверх і на вас звернула увагу. Цікаво, що вона вам казала, якою була іі реакція на пісні “Братів Гадюкіних”. Я певен, що вона не дуже розуміла, про що ви співаєте, але відчувала як людина творче чутлива.

Игорь Мельничук: Я не буду казати її переклади, бо вона по-своєму трактувала треки…

Андрей Алферов: А згадайте хоч щось.

Игорь Мельничук: Це просто воно не для радіо. Вона дійсно не все розуміла, але як людина чуттєва вона відчувала енергетику, позитивний, як мені здається, заряд і посил, тому воно в якийсь міри дивно, що людина з Москви звернула увагу на людей зі Львова. Напевно, Господь їй так сказав.

Татьяна Гончарова: Знаєте, не хочу щоб наші слухачі зараз потрактували, що “Брати Гадюкіни” говорять про Пугачьову як про благо, ми говоримо про це як про історію. Не хочеться в жодному разі, щоб зараз сприймав хтось  у площині взагалі чому Пугачьова, чому вона мала звертати увагу і чому це розцінювалося як. Розкажіть нам той момент, для вас це був як крок і ця підтримка була потрібна?

Игорь Мельнук: Ми коли починали, нас багато звинувачували в тому, що ми паплюжимо українську мову. Зараз ми розмовляємо з вами літературною мовою, у нас пісні трохи с суржиком і.т.д

Татьяна Гончарова: Але це був галицький діалект.

Игорь Мельничук: Галицький, але казали, що ми паплюжимо мову. Там завжди були Міністерства культури і ото все “совдепське”, і нам не давали грати. Коли ми виступили на цих “Різдвяних вечорах”, за що ми ще раз вдячні Аллі Борисовні. Але і все, по суті, вона тільки туди нас запросила, більше ми не пересікались, і, дякувати Богу і їй за то, що так було. Я вам скажу, що ми би і так пробилися.

Татьяна Гончарова: Ігоре, стоп, стоп, поки не відійшли далеко. Про паплюження української мови вам казали Міністерство, там всі люди володіли літературною українською ті, хто вам таке казав? Взагалі, хто вам такі закиди робив?

Игорь Мельничук: Не давали грати. Я ж не лізу на Хрест, я розказую як є, там же треба було підписувати якісь рознарядки. Це була одна з причин, мало того, що ми грали рок-музику, це був для них як для чорта ладан, так само вони нам закидали, що ми паплюжимо мову. Ще раз кажу, коли нас показали по Москві, це був час Радянського Союзу, і вони заглохли, тому що вони зрозуміли, що показали…

Татьяна Гончарова: Тоді для наших чинуш було визнання Москви…

Игорь Мельничук: Боялись.

Павел Крохмалев: Їх треба теж зрозуміти, бо вони стикнулися з зовсім невідомою культурою і нетрадиційною…

Игорь Мельничук: Потім була “Червона рута” і далі, і далі. Я кажу, що ми би знайшли свого слухача, 100 процентів. Але звичайно, дякуємо Пугачьовій.

Андрей Алферов: Пугачьова була наприкінці 80-их,  у 89-ому. Якщо брати 91, вже незалежна вільна Україна, вже начебто чиновники не мають втручатися у справи культури і ви були вже таким знаковим гуртом, вже тоді ви визначали якісь напрямки і були обличчям національної рок-культури. Які у вас тоді були надії? Коли ви зрозуміли, що це десятиліття нічого не виправдає, що  не буде такого підйому, на який ви розраховували у 91.

Игорь Мельничук: Я може не так хотів сказати. Я маю на увазі, я пригадаю “Червону руту»першу, Чернівці. Знаєте, коли нас зганяли на різні паради радянські…

Андрей Алферов: А грати вас не запрошували?

Игорь Мельничук: О, ні, ми би їм парад трошки спортили. Я маю на увазі перші Чернівці, коли маса людей і ти розумієш, що це зовсім інша енергетика, що люди прийшли на якусь подію України, а не якісь там… і величезний стадіон. Я пам’ятаю ми тягнули жеребкування і нам випало так, що сонце сідало, дуже гарний час. Ні ранком, ні вночі, а якраз такий пройм-тайм, як то кажуть. Для мене це після народження доньки, мабуть, одна з тих речей які я пам’ятаю все життя.

Андрей Алферов: Про 90 згадують різне, їх називають “лихі 90”, тому що це було пов’язано з бандитськими групуваннями, розборками і таке інше. Вони контролювали геть все. Мені колись Грєбєнщиков розповідав історію, яку йому розповів Цой про те, що було таке що Юрій Айзєншпіс, продюсер гурту “Кіно”, піднімав серед ночі музикантів і вони виступали перед бандитськими угрупуваннями. У вас 90 чим запам’яталися ? Що з вами незвичайного траплялося? Перед ким ви грали чи вам пропонували грати якісь, не знаю, люди в законі?

Игорь Мельничук: Ми звичайно були знайомі. Тоді були такі часи, якщо ти жив на районі, а я жив на районі, то ти знав пацанів, старших, так скажімо. Були тоді такі часи і було багато бандитів, і знайомих в тому числі, їх потім повистріляли, ви ж знаєте.

Павел Крохмалев: До речі, дуже цікаві люди.

Татьяна Гончарова: Цікаві люди. Але ми зараз питаємо безпосередньо, їхня підтримка і їхня пошана для вас, їхне бажання бачити вас на якихось своїх закритих вечірках, подібне було?

Игорь Мельничук: Чесно скажу, “Гадюкіни” не грали на закритих вечірках, тоді була інша трошки музика: “Утки летят”, “Люблю Гарика Кричевского”, “Левандовка”, вони таке більше любили.

Татьяна Гончарова: Вони вас називали як? Так само для наших чиновників були дивакуватими, якимись надто творчими. Мені цікаві самі оці стосунки.

Игорь Мельничук: Слухайте, були в мене перипетії, я колись займався боксом… Коли ми хіпі були з довгими волосями до нас приставали “хіпі дріпі” і різні такі слова. Ми пару раз валили, не таким основним бандюкам, а меншим, і вони були дуже здивовані, як це якийсь волосатий хіпі, як вони вважали, нетрадиційної орієнтації, йому настукав в пику. І такі речі були.

Андрей Алферов: Поэзия ваша для меня уникальный случай, потому что группа всю жизнь свою пела от лица почти гоголевского персонажа: маленького замордованного жизнью человека, выбирая такие ироничные интонации. Хотя, в общем-то, если вглядеться в каждое из стихотворений, в каждую песню, то там читается большая жизненная драма. Не относитесь к этому исключительно как к стебу. Мы анализируем 90-ые через историю группы “Брати Гадюкіни”.

Татьяна Гончарова: Коли ви засновували свою групу, ви дійсно розробляли оцю концепцію “маленької людини” з великою трагедією? Чи це було все по наітію і  жодних концепцій, розробок, співали як співається?

Игорь Мельничук: Ясне діло ніхто нічого не розробляв. Це як коли починаєш робити різні маркетингові речі, це трошки як для бізнеса, якщо би сигарети робили чи ще щось.

Андрей Алферов: Ви якось говорили про те, що Сергій писав, про цих героїв?

Павел Крохмалев: Нічого ми не робили…

Андрей Алферов: Він просто приходив з текстом

Павел Крохмалев: Все було дуже просто. Робили те, що не могли не робити, і Сергій, і ми. Ми збиралися, нам дуже приємно було бути поруч.

Игорь Мельничук: Сергій, чесно скажу, для мене це геніальна людина ( ред.вспоминая умершего Сергея "Кузю" Кузьминского). Це таке щось між Шевченком і Гоголєм. Здавалося б, ці неказісті, незамисловаті тексти, мають в собі, як на мене…

Павел Крохмалев: І третій, і четвертий план

Татьяна Гончарова: Завдяки цим текстам і цій музиці ви і стали легендою.

Андрей Алферов: Що помітив, що кілька творчих особистостей  стали на цю ниву і досягли величезних результатів. Я маю на увазі Леся Подерев’янського, який писав про те саме…

Игорь Мельничук: Лесь паралельно був з нами.

Андрей Алферов: Так, звичайно. І “Воплі Відоплясова”, які так само паралельно виникли у Києві. Вони так само співали від особи цієї маленької людини, і так само результативно.

Игорь Мельничук: Ще Чєхов - від особи маленької людини , Гоголь і багато, багато хто. А як, писати від особи великої людини? Я би стидався.

Андрей Алферов: У нас чимало таких пафосних рокерів.

Игорь Мельничук: Воно пафосно, воно і помирає, коли ці надумані пісні і там слухаєш і думаєш, нащо ти це  робиш? Люди не будуть слухати, викинуть.

Татьяна Гончарова: Хочу повернутися до “Червоної рути” в 89 році. Як рок гурт ви були неймовірні, але ви посіли друге місце після Віки Врадії, для якої теж до речі писали пісні. Той момент засмутив вас чи все було настільки легко, ейфорія, взагалі добре що поїхали і виступили, що було байдуже?

Игорь Мельничук: Ми туди приїхали, жили в якомусь піонерському таборі. Я пам’ятаю душ був на вулиці, тільки холодна вода, це літо було, дякувати Богу. Звичайно не про які номера речі не йшлося. Ми жили ще  якийсь був етнічний ансамбль, жіночки років 70-80, вони нас пригощали самогонкою а ми їм ставили Стіві Рєй Вона концертного. Ми з ними так затоваришували. Коли ми на слідуючий ранок виступили, преса почала нас фотографувати. Ми здивувалися, тому що ми не їхали ні за якими місцями і преміями, ми їхали просто виступити.

Татьяна Гончарова: А хтось тоді на “Червону руту” їхав і жив в кращих умовах? Чи всі були в однакових умовах: самогон і піонерські табори?

Игорь Мельничук: Самогону трошки було, ви не думайте що там... Дуже приємно коли з тобою сидить бабуся, якій 80 років, наливає 50 тої самогонки, я не люблю самогонку чесно скажу, грає Стіві Рей і якась така дружба в нас з ними вийшла. Скажу чесно, я в тому піонерському лагері більш нікого не бачив крім нас і цих бабусь, хтось , мабуть, жив в кращих номерах.

Андрей Алферов: Про технічний комфорт, пов'язаний з цією епохою, весь радянський рок починали грати на самопальних гітарах або на гітарах “Урал”, які були жахливими. Хтось іноді, легенди ходять про те, як Макарєвич десь діставав Fender Telecaster (электрогитара). В 90 ви відчули зміну часів, коли можливо було виписати собі хороший інструмент, на якому можна було грати?

Игорь Мельничук: Я першу свою гітару купив, вона куштувала як Жигулі шестьорка. Я продав всі пластинки, віддав всі гроші що в мене були. Я таки наскладав на ті Жигулі, на той Fender. До того я зірвав руку собі на самопальній гітарі, тому що вона починала звучати тоді як ти ніби молотком по ній лупиш рукою. Рука затиснулась і мав проблему з рукою.

Андрей Алферов: Де купували? На Краківським базарі?

Игорь Мельничук: То робили майстри, у Львові були різні майстри: і добрі, і посередні.

Андрей Алферов: А фірму де було брати?

Игорь Мельничук: Фірму я десь в ресторані купив, в ресторанного музиканта.

Андрей Алферов: У Львів возили із Західної Європи щось, були якісь спекулянти?

Игорь Мельничук: Коли вам 18 років ви не можете собі купити Жигулі шостої моделі на той час. А от в ресторані музиканти мали…

Татьяна Гончарова: У 18 років чи знали ви вже де брати ці Жигулі?

Игорь Мельничук: Я грав по танцям,  на весіллі, я з 14 років граю. Я все життя хотів мати гітару, не думайте, що я хотів мати Жигулі.

Татьяна Гончарова: Павло, а ви?

Павел Крохмалев: Мені повезло.

Игорь Мельничук: Клавіші не робили самопальні.

Павел Крохмалев: Був вибір тоді в мами як я зараз пам’ятаю: або купити Москвіч, не 412, а пізніший, або мені клавіші. Мама довірилась мені і сказала: “Тобі для професії треба”. І я купив

Татьяна Гончарова: Ваше оце ставлення до професії, що мама відчула що все-таки замість Москвіча краще клавіші, це який вік? Ігор сказав він вже грав і заробляв в якийсь спосіб. А ви?

Павел Крохмалев: Я з 14 робив дискотеки, я заробляв тим гроші.  В мене була досить велика черепно-мозкова травма і після того я зрозумів, що я таки буду музикантом. І з того часу, 86 рік я купив собі синтезатор Роланд Альфа Джуно 2. То був космічний корабель і це було капець.

Татьяна Гончарова: Бачите, ви в 86 році Роланд купили, а хтось тікав від Чорнобиля і взагалі іншими речами жив. Ви тоді на Західній Україні як сприйняли цю подію?

Павел Крохмалев: Може то не секрет. Я пам’ятаю, що я в 86 році в той день, дуже сонячно було, ми цілий день провели на вулиці, гуляли  в романтичній зустрічі. А в нас біля будинку жила корова і ми там брали молоко. Хазяйка сказала, що в Чорнобилі все чорне і дуже велика трагедія сталася. Ми, чесно кажучи, не повірили. Зовсім пізніше дізналися, що то означало.

Татьяна Гончарова: У вас всі Дні Незалежності були зайняті концертами. Я навіть сьогодні здивувалася, що ви вільні. Ви самі здивовані, що це нормально, що в день такого свята “Брати Гадюкіни” не грають десь? Чи це не нормально?

Игорь Мельничук: Ми просто недавно приїхали. Ми два дні назад були Коломия-Львів. Я  чесно скажу я сьогодні такий стомлений, надіюсь, що це не видно. В якийсь мірі я радий, що я сьогодні не граю, а можу походити по місту і відчути себе просто громадянином.

Павел Крохмалев: Це звичайний концертний графік. Ми мали змогу бути сьогодні на параді, бути разом з людьми. Я наприклад їхав сьогодні в метро і спілкувався з людьми: і старічками, і з молодими. Мені просто було цікаво привітатися і запитати декілька питань.

Андрей Алферов: Я хочу знову повернутися до тої епохи 90-их років. Ви були ультра популярними, такий культовий гурт. Але разом з тим був якийсь супротив у суспільства, вам рідні не казали: як ви на Батьківщині Івасюка, який співав ліричні, десь трагічні пісні, ви собі дозволяєте співати отаке і дозволяєте собі обкладинки на кшталт тої, що була на платівці “Було не любити”.

Игорь Мельничук: Ви тільки на його окуляри подивіться, вам все буде зрозуміло.

Павел Крохмалев: Володимир Івасюк був дуже не конформістська людина. Ті легенди або правда, що кажуть про його смерть, як він пішов з життя, як він жив. Кажуть, що це бунтар був, талановита, геніальна людина, в принципі після “Червоної рути” йому можна було нічого не писати і він на віки залишився б в українській історії.

Игорь Мельничук: В ті часи, коли Івасюк…ти не міг по-іншому співати, інші тексти не міг співати, його би просто не випустили. Він тоді писав то, що він міг і то, що йому дозволяли. Звичайно, що в нього прекрасні пісні, але якби це були 90 роки, думаю, що були би в нього пісні і з гумором більше і більш неоднозначні, скажімо.

Татьяна Гончарова: Про ваші тексти ще хочеться поговорити. Але спочатку послухаємо дзвінки. Слухаємо вас. Добрий день!

Звонок в студию: Доброго вечора! Олександр. Харків. Хлопці, велике спасибі вам за виступ у Харкові, було фантастично. Чи ви випадково Радянський Союз розвалили чи ви того дуже хотіли?

Татьяна Гончарова: Ви розвал Союзу покладаєте виключно на “Гадюкіних”?

Олексанлр. Харків. Нехай вони скажуть, як вони бачать свою роль в цьому.

Татьяна Гончарова: Аргументуйте, чому ви ставите їм таке питання?

Олександр. Харків: Мені здається, що культурний вклад в цей розвал дуже великий, це і західна музика, наш рок, і “Гадюкини” теж.

Татьяна Гончарова: Зараз “Гадюкіни” дадуть відповідь, а хто вважаєте ще посприяв цьому? Можливо нам варто їх в ефір запросити, кого б ви нам з Андрієм порадили?

Олександр, Харків: Майже вся рок тусовка українська і рок тусовка Радянського Союзу. Всі ці виконавці однозначно відповідальні , в гарному сенсі.

Игорь Мельничук: Знаєте, є така думка до Бога. В нас були такі думки, ми не дуже любили Радянський Союз чесно вам скажу. Навіть не знаю чому, воно було все таке затиснуте. Я пам’ятаю, я купляв пластинки, наприклад “LedZeppelin”, але мені було жаль носити в оригінальних конвертах, то я брав Брєжнєва, ми називали “Сольник Брєжнєва”, а той в мене дома лежав.

Андрей Алферов: Коли проголосили Незалежність, 91 рік, кінець літа, як ви це на собі відчули? Що змінилося навколо, вам стало легше чи насправді мало що змінилося у Львові в той період?

Павел Крохмалев: То гордість, що ти живеш, щось змінюється і твою мрії якось збуваються і є сенс жити.

Андрей Алферов: Ви справді мріяли про Незалежність? Мені здається, що ви мріяли пограти десь щось.

Игорь Мельничук: Я не думав, коли ми починали грати, рок музику не дуже дозволяли. Мені не думалось, що ми десь будемо виступати. Ми просто грали десь на пів підпільних концертах і не було надії навіть, що колись щось зміниться.

Татьяна Гончарова: А зв'язок ви бачили, з тим що Радянський Союз  може розпастися і має розпастися і тоді “Гадюкіни” вийдуть з підпілля кудись?

Павел Крохмалев: Ні, це фантастика.

Игорь Мельничуук: Ні. Це треба бути пророком. Чесно кажучи, я думав що рано чи пізно я буду звідси їхати. Але це було в якихось туманних планах.

Павел Крохмалев: Незалежність із серії фантазії, сон , який збувся.

Игорь Мельничук: Не треба було їхати в Америку, бо вже тут почалася своєрідна Америка.

Павел Крохмалев:  Ніхто не думав: А як буде? Чи доклав ти до того якісь зусилля?...

Татьяна Гончарова: Між тим, Ігорю, ви в одному інтерв’ю сказали, що ви коли були десь за кордоном, чи Польща чи Канада, внутрішній голос шепотів в середині “Лишайся, лишайся”. Ви розуміли, що для дітей так буде краще, між тим в Україну тягнуло постійно повертатися.

Игорь Мельничук: Мені завжди везло залишатися в інших країнах. До мене і люди підходили, і в свій час дівчата “Лишайся, лишайся”. А я весь час хотів вертатись додому і не жалію абсолютно.

Татьяна Гончарова: Тепер час поговорити про гроші, тому що ми згадали і продюсера Айзєншпіса, і виступи рок групи Віктора Цоя. Зараз вам ставить питання наш слухач Вадим:

По словам Андрея Разина, проект “Ласковый май” до распада принес 17 млн. долларов прибыли. Колитесь, сколько вы на своем проекте зарабатывали, примерно.

“Ласковый май” и “Братья Гадюкины” все-таки..давайте брать масштабы, и направления разные, попсу, как ни крути, любят больше.

Игорь Мельничук: Ми сьогодні говоримо про 90. Я пам’ятаю як ми грали за два мішка цукру на чоловіка, 50 кг.

Андрей Алферов: Що ви потім з ним робили?

Игорь Мельничук: Розкажу далі. Я ці два мішка цукру поміняв на мотоцик “Яву”, який не дуже їздив, але я його потім зробив. Приблизно такий був в нас бізнес. Тоді це називалось бартер.

Андрей Алферов: Павло,  а ви свої мішки на що поміняли?

Игорь Мельничук: На самогонку, я думаю.

Павел Крохмалев: Я не пам’ятаю, чесно. Я тоді багато одружувався і мені були потрібні гроші.

Игорь Мельничук: На солодкий стіл.

Павел Крохмалев: Але я ще згадую, що були , по-моєму, десяток костюмів “Adidas”.

Игорь Мельничук: Так, ми грали за кросівки, костюми. Ми не були якимись меркантильними людьми.

Павел Крохмалев: Якщо серйозно казати, якось так виходило, що ми ніколи не думали про гроші.

Игорь Мельничук: І гроші про нас так само.

Татьяна Гончарова: Про гроші не думали. Тобто жодного разу в історії українського року ви не почувалися заможними рок-музикантами?

Игорь Мельничук: Я не знаю які зараз статки в рок-музикантів, тоді точно це був не бізнес. Моя мама весь час хотіла, щоб я був юристом, я добре вчився. Я вам точно скажу, що рок-музика в ті часи ніяких статків не приносила і не могла принести. Зараз, не впевнений, треба розмовляти…

Павел Крохмалев: З іншого боку, був період 96 року, коли ми прийшли в колективі до висновку, що ті копійки, які країна може по рентабельності нам запропонувати, нам в принципі не варто за то робити.

Игорь Мельничук: У нас великий колектив, 12 людей, виходило так, що доїдемо кудись і поїдемо і це все. Ми так подумали, що треба призупинитися.

Павел Крохмалев: Ми тоді призупинилися, і це добре.

Татьяна Гончарова: Про дівчат, до речі питання, ставлю його як воно є, тому що ми радіо думок і новин, тому не скорочуємо нічого.

Оргии у вас були з вашими фанатками?

Не знаю, наскільки ви можете в подібному зізнатися, але Павло зізнався, що він часто одружувався. Хоча одруження і оргії це можуть бути кардинально полярні речі.

Павел Крохмалев: Це різні речі, набагато більше грошей іде на одруження.

Андрей Алферов: Тут ще про міліцію питають:

Чи мали ви конфлікти з міліцією і з братвою?

Игорь Мельничук: Ясне діло, що в нас були конфлікти зі всіма тому що ми самі трошки конфліктні. Хоча зараз з віком вже більше розуму включаєш.

Павел Крохмалев: Але знаєте, ми вміємо домовлятися.

Андрей Алферов: Як ви з львівськими міліціонерами домовлялися?

Игорь Мельничук: З міліцією ми не домовлялися, не знаю, як Павло з ними домовляється. Треба мати голову.

Татьяна Гончарова: Чекають ваш концерт у Нью-Йорку і ось нам пише Павло:

Я можу з гордістю сказати, що був найпершим, хто привіз їх записи альбому “Все четко” до Черкас. Не пропускав жодного концерту у Львові, де навчався, і в Києві. І чекаємо на ваш концерт в Нью-Йорку.

Бачите, як ви людину виховали: Черкаси-Львів-Київ і ще чекає на ваш концерт у Нью-Йорку!

Андрей Алферов: Запитання до речі: В 90 роки, коли впала залізна завіса західні музиканти  і продюсери звернули увагу на те, що відбулося на колишньому радянському просторі. Одразу за кордон потрапили Грєбєнщиков, “Звукі Му”, “ВВ” поїхали до Франції, ви теж виїжджали за кордон. Чи вам летіли якісь пропозиції щодо того, щоб працювати за кордоном чи то в Америці, чи то в Європи, до якої ви були дуже близько.

Татьяна Гончарова:  Для всех кто возможно, хотя нет наверное такого человека в Украине, кто не слышал о “Братьях Гадюкиных”, напомним эту старую историю чтобы не переспрашивать у ребят, за годы существования коллектива они уже тысячи миллионов раз на этот вопрос отвечали. Название группы придумал Александр Емец, он играл на саксофоне. Название происходит от имени одного из персонажей рассказа “Смерть шпиона Гадюкина”. Рассказ этот написал советский детский писатель Виктор Драгунский, он был популярен в 60-ых годах, как и сам писатель. На этих рассказах Драгунского многие выросли.

Андрей Алферов:В 70-ые экранизация была “Денискины рассказы”, где это все звучало. Ми говрили про 90-ые, про западный след некоторых наших и не очень наших коллективов. Ще раз повертаюсь до свого питання: Чи лунали пропозиції с Заходу, поїхати туди, записати там платівки з кимось?

Игорь Мельничук: У нас була пригода в Москві, коли до нашої директора Олени Мархасьової підійшов BryanIno. Він почув і хотів взяти нашу касету. Олена була видна жінка, він їй мабуть не сподобався візуально і вона розказує: “Підходить таке шось маленьке, лисенький. Какой-то Брайан Гєно” . Брайан Іно, скажемо, не видний мужчина. Вона була бізнесмен, а не музикант. А ми за голову, і кажемо, що це був Брайан Іно. Не отримав Брайан Іно тоді наші записи. Він тоді “Звуки Му” знайшов, а Лєна, видно, порахувала, що не зробить некрасивий мужчина красиву музику з нами.

Андрей Алферов: Яка трагічна помилка  в історії групи.

Игорь Мельничук: Так, Брайан Ино – це для мене один зі стовпів музичних. На жаль, ми тоді рвали на голові волосся. Сміх і гріх.

Татьяна Гончарова: Ще про стовп. Одне з питань від нашого слухача Олега, меломан 3 40-річним стажем:

Я рад вам заявить, дорогие “Братья Гадюкины”, я считаю вас папами украинского рока. Спасибо вам огромное. А как вы попали на студию к Фрэнку Заппе, я слышал такое об альбоме “Щасливої дороги”.

Игорь Мельничук: Це про на вже якісь завеликі… На жаль ми не були на студії Френка Заппи, але якби нагода була…

Татьяна Гончарова: Власне в нас програма це  також нагода спростувати якісь чутки і міфи. Можливо, шкода, що нам доводиться подібне спростовувати. Між тим, бачите, про вас таке думають. Ще хотіла б запитати. Дружина одного з ваших музикантів, Михайла Лундіна, Сіма, була свого часу багато на репетиціях рок-груп в Росії, і пам’ятаю ці історії, що вона казала, що в Росії дуже багато музиканти між собою спілкувалися матом. Ви були надто ввічливі, казали: “Давай спробуємо так чи по-іншому”. Чому ця вихованість, ви що жодного разу мат не застосовували одне з одним?

Павел Крохмалев: Видите ли, Михаил…

Игорь Мельничук: Ви знаєте, для мене репетиція це якась сакральна річ, це як до церкви ідеш, як матюкатись. Я потім можу поматюкатись, якщо захочу, а на репетиціях ми завжди сміємось, якщо хтось збився, а не кричимо матом “Що ти граєш” , в нас інший підхід. Але кажуть, що мало хто це робить. В цьому власне для мене є унікальність “Гадюкіних”, тому що я грав в різних колективах, ми завжди посміхались коли хтось помиляється. І той посмішкою ти скоріше виправиш ситуацію аніж будеш матюкатись півгодини об стіну.

Татьяна Гончарова: Пише нам Віктор:

Снимаю шляпу. Братья и сестричка Вика были первым толчком к сознанию себя украинцем. Причем, услышал я их по-настоящему  10-12 лет назад  благодаря Интернету, сам я из Луганска, а сейчас живу в Днепре. Спасибо вам, хлопцы.

Очень правильно, мне кажется, человек слова подбирает услышал “по-настоящему”. Видите, в Луганске, а я сама из Луганска, вами действительно заслушивались. Благодаря вам, в частности в Луганске, это сознание украинское рождалось.

Игорь Мельничук: Коли штучно починають піднімати цю тему мови: хто ти українець, ти говориш українською мовою чи російською. Я вважаю громадянин, не важливо на якій мові він говорить, він любить Україну чи не любить. Коли ми були в свій час і в Луганську, і в Донецьку взагалі ніяких проблем не було по відношенню до нас, що ми співаємо не на російській мові. Ми бачили ці теплі обличчя, ці світлі очі, приходили люди, можливо, не все вони розуміли, але вони були…і вони любили Україну через нас. Я вважаю, там багато прекрасних людей до сих пір, треба зав’язувати з цією війною, відновлювати наші кордони  і вони будуть приходити на концерти “Гадюкіних”, а ми будемо до них їздити.

Андрей Алферов: Чому так багато ви сходилися і розходилися саме в 90 роки? Добре, набридло вам виступати, бо в вас великий колектив, але ж можна було як “Beatles”засісти в студії та записувати, експериментувати.

Игорь Мельничук: А гроші на студію, вибачте. У нас все куштує щось, а коли в тебе нема…

Андрей Алферов: А що, не було серед фанів якоїсь заможнього чоловічка, який би профінансував?

Игорь Мельничук: Нам, чесно кажучи, інколи допомагали. Андрій Барсуков нам в свій час допоміг з альбомом “Було не любити”. Але все одно, ти ж не будеш весь час ходити з протягнутою рукою.

Павел Крохмалев: Ми не ті люди, в принципі.

Татьяна Гончарова: Але я переконана, що скоріше за все попсовим групам і як ви кажете представникам Шансону точно допомагали, напевно їх любили більше.

Игорь Мельничук: Я б  не сказав більше, я б сказав по-іншому.

Татьяна Гончарова: Цей момент, про який запитав Андрій: розпадалися, сходилися, розходилися..Я, Ігоре, дозволю собі вас процитувати. Цей момент одного з ваших інтерв’ю друкованих  мені дуже сподобався. Ви тоді згадували слова вашого друга Юрія Перетятко, до речі, в з ним і Львові відкрили рок-клуб, вам тоді було 19, йому 25. Він тоді вам сказав: “Ігоре, ми всі -перегній“. Ви сказали, що ви тоді з ним погодились, тому що ми як дерева, з яких осипаються листя, потім впадуть і самі стовбури. І власне, ми всі це культурний певний шар з успіхів і помилок і виросте на ваших помилках нове прекрасне покоління. Ви тоді ще сказали, що  в музичному середовищу ми всі як шари, хтось старий лисий, хтось новенький такий. Все це закони природи. Ви зараз відчуваєте, ви тоді 14-річні були і заробляли, 19-річні відкривали рок клуб, мріяли. Я зараз не хочу, щоб ви нарікали, між тим, скажіть як є. Як ви оцінюєте зараз покоління отих 14-річних і 19-річних?

Андрей Алферов: Ту молодую шпану, что сотрет нас с лица земли, как пел Гребенщиков.

Павел Крохмалев: Виросло покоління, слава Богу, яким не все одно. Якщо людині не все одно, вона гори зверне. Власне, ті обличчя, які я сьогодні бачив на Майдані, це підтвердження того що і культурний шар на місті, і не соромно. Молодь в нас дуже світла і хороша.

Игорь Мельничук: Я хочу підтримати Павла. Думаю, на них зараз буде лежати ця відповідальність, і вони сильні і світлі. Я дуже радий, що ми підемо, а отакі люди будуть залишатися.

Павел Крохмалев:До речі, вони приходять на наші концерти з зовсім інакшими очима, ніж тоді, в 90-их. Але, все ж таки, вони позитивні і вони хочуть ходити на ті концерти. Ми в принципі чому і повернулися, тому що побачили потребу і того покоління послухати тих пісень з іншого кута зору подивитися на життя, яке іде і воно хороше.

Андрей Алферов: Зараз згадуючи оте десятиліття, як би ви коротко охарактеризували би цей час, коли все лише починалося.

Игорь Мельничук: Ми щось про ті 90 і 90…

Андрей Алферов: Це певна дистанція часова, яка дає  можливість робити якийсь аналіз, тому що те, що відбувається зараз і останні 10 років важко ще аналізувати, а оті події більш-менш можна аналізувати.

Игорь Мельничук: Я в 90-их написав пісню “Боже, не дай дотягнути до пенсії”, я був впевнений що вона років за п’ять вийде в тираж, пенсіонери наші хоч якось почнуть заробляти. І що ми на сьогоднішній день маємо: 50 доларів як в Буркіна-Фасо. На жаль ті 90 вони з нами до сих пір, ці бідні бабці, які 2 бурячка купляють…Вже би хотілось, щоб воно все закінчилось. 90 не були такі райдужні, різні були. Але я хотів би щоб погане вже закінчувалось, а воно все одно в якійсь мірі продовжується…

Андрей Алферов: Дякую вам, що сьогодні завітали до нашої студії. Нагадаю, це проект “Перші на Місяці”, Татьяна Гончарова и Анрей Алферов сьогодні були з вами. Голоси ви чули легендарних людей Ігоря Мельничука та Павла Крохмалєва  з легендарного гурту “Брати Гадюкіни”, який не втратив свою актуальність і визначає напрямок цілого шару вітчизняної музичної культури, рок-н-рол, який завжди живий.

Игорь Мельничук: Дякуємо, що запросили. Можна сказати ваша програма  для нас сьогодні одна з перших програм, це для нас дуже почесно. Бажаємо вам, щоб вас на цьому “Місяці” людей було все більше і більше і насиляти цей “Місяць” міліонами людей, в тому числі гостями, які до вас будуть приходити.

Татьяна Гончарова: Дякуємо! Всім слухачам Радіо Вєсті бажаємо красивого приємного вечора в нашій накращій на Планеті країні.