Лариса Ившина. Фото: Радио Вести

Константин Дорошенко: Это Радио Вести – радио новостей и мнений. Сегодня мы будем говорить об очень интересном явлении в нашем обществе, в нашей культуре и масс-медиа, о газете “День”, которая в этом году отмечает свой 20-летний юбилей. Вроде бы в Украине много всякого рода изданий, но газета “День” с самого момента своего появления действительно всякий раз относилась к культуре всерьез. Для газеты “День” культура не была чем-то, чем заполнялась последняя страница, как это было принято в других изданиях, и газета “День “всегда трактовала культуру широко, не только как новости о поп-звездах, как это тоже часто бывает в наших изданиях. Наш гость сегодня Лариса Ившина, руководитель, главный редактор этого издания, которая уже давно переросла такое явление как просто средство массовой информации. Это определенный отдельный мир, отдельная среда. Во многом газета “День” ориентирована на тех людей, которые называются интеллигенция. Вітаю вас, пані Ларисо!

Лариса Ившина: Доброго дня!

Константин Дорошенко: Скажіть мені, за ці 20 років, звертаючись до української інтелігенції та інтелектуалів, даючи можливість їм висловитись на шпальтах вашого видання, чи ви можете зафіксувати, що ці люди насправді мають якийсь вплив в нашій державі? Бо видається так, що їх ніхто не  чує. Те, що відбувається з забудівлею Києва, пам’ятками культури говорить про те, що не чути цих людей у суспільстві.

Лариса Ившина: Я думаю, ви праві. Але так сталося не відразу. Ми маємо свого читача і один із сегментів цієї аудиторії – це люди, звісно, інтелігентні, але не тільки за фахом, а інтелігентні в силу способу життя, цінностей, які вони в собі несуть з радянського часу. Я працювала тоді і застала воістину інтелігентних людей, які вцілили потім. Можливо, вони і прийняли незалежність, але звісно очікували від неї інших плодів, тому вони весь час підтримували спроби розумного конструювання цього майбутнього. Я ж намагалася зі свого боку завжди виступати ніби таким архітектором простору для України в майбутньому. Тому, можна сказати, що це були перші урожаї наших читачів. Згодом, десь у 90-их, коли мені стало зрозуміло, що сценарій, за яким Україна пішла, абсолютно неправильний, ми дбали про вирощування свого читача і називали це якісною альтернативною. Ми були у вражаючій меншості до інших масс –медіа, ми майже ніколи не мали підтримки в більшості випадків ні в яких державних інституцій. Тим не менш, ми мали підтримку невеликого сегменту бізнесу, який так само інакше дивився на українські події. Тому ми дочекалися цього другого урожаю наших читачів, які вже були вирощені в умовах дуже недосконалої держави, дуже спотвореної реальної незалежності, але тим не менше люди є. Чи є вони інтелігентними в тому прочитанні, яке було раніше? Напевно, ні.  Бо нове життя набагато більше вплинуло на  суть цього поняття і сказати комусь зараз: я - інтелігент, напевно, це дуже дивно. Скоріше, люди замінили це словом "інтелектуал", хоча це зовсім теж не повна характеристика цих нових людей і нових читачів.

Константин Дорошенко: Ви вжили вираз вражаюча меншість, це правда. Ви свідомо ніколи не йшли на те, щоб зробити газету День більш популярною, не використовували такі підходи як скандал, секс, сенсація, те, що максимально розширює читача. Це не дуже добре з точки зору, напевно, медіа як бізнесу. Чому все-таки ви тримаєте таку опозицію?

Лариса Ившина: Може це буде банально звучати, але Україні не вистачає еліти та всіх ознак елітарності. Елітарність, це перш за все відсічення того, що не є елітарним, але елітарне це не є снобістське, тому що наш елітарний читач знаходиться від кабінетів в Євросоюзі та Європарламенті до українського хутора, до якого я ставлюся з максимальним пієтетом як до максимально самостійної захищеної одиниці, не завжди озброєної, але пам’ятаючи ще Куліша “Листи з хутора”, в яких він писав, що коли ви все зіпсуєте, то залишіть хоч  хутори для того, щоб вони могли залишатись здоровою одиницею. Ми навіть в своєму глянцевому додатку, до речі про бізнес, писали про такі нові підходи до українських справ соціуму, про об’єднання хуторів з високошвидкісним Інтернетом. Це дуже гарно поєднує ту українську ідентичність з модернізацією. Насправді, мені здається, в світі вже давно перестали згромаджуватися в такі міста і псувати ландшафти, будувати жахливі будинки такого рівня архітектури, якої в Києві в часи радянської влади не було. Ми всі обурювалися пам’ятником, який поставили на Дніпрових схилах, всі так бухтіли і кипіли тим, яке жахливе дійство спотворило київські пагорби. Слухайте, порівняно з тими, хто вважався совковими, дрімучими, сьогоднішні продвинуті настільки циніки і настільки ненавидять культуру, тому що наші, коли чують слово культура у них тільки в голові гаманець і гроші, більш нічого, в них немає ніякої точки відліку. Захищаючи це, можна переосмислювати, абсолютно інакше підходити до нашої минувшини. Я думаю, що нові люди не знають Куліша та української класики, тому вони абсолютно відсічені від культури минулого.

Константин Дорошенко: Ви знаєте, це дійсно наша велика проблема за 25 років, що ми не спромоглися створити певний пантеон того, що є наша класика, видати наших письменників, філософів, альбоми наших художників. Ніхто дійсно цього не знає, це велика проблема, яку ніхто не збирається вирішувати. Тільки статтями, які 20 років ви публікуєте в тому числі на ваших історичних шпальтах про різних унікальних українців, цього не вирішити. Ми мусимо читати їх твори, але хто вирішить це питання?

Лариса Ившина:  По-перше, ми повинні підготувати хоча б тонкий прошарок тих людей, які здатні розуміти унікальність української культури і привнести це в політику, а згодом з’єднати гроші з ідеологією української модернізації. Світ показує, що якщо ми не створимо нічого унікального, ми нікому не будемо цікаві, не піднесемо свою унікальну культуру. Ніхто не приїде дивитися  на наші вторинні хмарочоси , всі все-таки можуть зацікавитися Софією, яка рівня Колізею, але зовсім не має до себе належного ставлення.

Константин Дорошенко: З цього виходить і ідея, наприклад, відкривати Євробачення в Софії Київській.

Лариса Ившина: Знаєте, я думаю, що люди які це запропонували, навіть були здивовані обуренням частини суспільства. Я хочу щоб це обурення було тотальним, але тотальним на рівні смаку. Не тільки тому що це запропонував  чиновник, а ми всі проти чиновників, ми взагалі не любимо владу і така в нас анархія.  Треба бути проти, тому що наша Софія заслуговує  симфонічного пошанування, там має бути велика вільна зона від будь-якого руху великих децибел, тому що це наш паспорт цивілізації. Якщо люди зрозуміють абсолютну цінність тисячолітньої Софії… До речі, поставлена вона була на пошанування  премудрості Божої. Коли ми зробили в цьому році свою книгу, вона теж про Софію.

Константин Дорошенко: Пані Софія, ви сказали що Софія – це наш паспорт цивілізації. Зрозуміло, що ви маєте на увазі не тільки будівлю, але вона в собі уособлює дійсно певний вибір цивілізаційний. До ювілею вашої газети ви видали книжку Сестра моя, Софія. Можна про неї розповісти?

Лариса Ившина:  Звичайно. Можна сказати, що Софія народилася внаслідок всіх шукань, внаслідок великого книжного проекту, попередня книга була Повернення в Царгород. Піднявшись на цю висоту, з неї стало мені краще зрозуміло, що обов’язково наступна книга повинна бути про те, наскільки ми близькі, просто фантастично що ми цього не знали, не відчували і жили без цього, з іншою країною і це Болгарія. Колосальні відкриття чекають нас на цьому шляху. Я, наприклад, для себе це так сформулювала: ми як дві сестри, які були розлучені в ранньому дитинстві, виросли в інших системах координат, в різних сім’ях і через тисячоліття повинні зустрітися. Ми навіть супроводжували це артефактом для того, щоб пізнати одна одну, за підтримки компанії “Zarina”  ми зробили унікальний браслет з срібною монетою і емаллю, в основі який АЗ - перша буква спільного для нас колись алфавіту, АЗ – пізнаючи себе, я , повертаємося до азів. В його основі  хрест, який лежить в базиліках в Софії, столиці Болгарії, там є такого ж рівня як наша Софія, прекрасна базиліка. Вони можна сказати як братство сестер Софія Константинопольска, Софія Київська, Софія Болгарська, Софія Новгородська  і Полицька. Це та пора, де ще не було Московії на горизонті, яка повністю переформовує  історичний ландшафт і показує українцям їхню тяглість, їхню історичну давність, з огляду на яку 25 років і про яку завжди говорять, що ми молода держава і нам можна списати ці гріхи, нічого подібного. Ми молода відтворена держава, але давня цивілізація і повинні нести відповідальність за більш крупний процес.Софія – одна з великих свідчень, задумів великих предків, які поставили це на знак доручення до тодішнього великого цивілізаційного простору, в якому ми впливали на сусідів, зокрема на Болгарію. Достатньо згадати походи Святослава Хороброго, він зокрема хотів перенести столицю із Києва на Дунай. Це були його ознаки експансії. До речі, ми вже закінчували роботи над книгою, а у Дніпрі була виставка раритетів, присвячена і мечу Святослава, ще так само в цей час знайшли у колекціонерів, викупили і привезли в Україну  печатку Святослава Хороброго. Коли звільнили Маріуполь, перше що зробили  добробатипоставили пам’ятник Святославу.  Тисячолітня історія таким дивним чином саме тепер повертається і показує свою велику затребованість. Софія Київська ще й ознака того, що в народі у нас прийнято шанувати, і недавно було релігійне свято, перших мучениць християн Любові, Надії і Віри. Отець Георгій Коваленко час від часу говорить про те, що можливо тому що не переклали Софію вчасно на нашу мову, адже Софія – це перше ім’я Христа і водночас знак премудрості. Ця історія залишилась тільки серед людей жити на поверховому рівні, а пошанування мудрості ніби відійшло на задній план. Створивши цю книгу, ми намагались з’єднати всі ці пласти, вона до речі з успіхом була у Львові презентована на форумі і отримала відзнаки. Але ще більше відзнака в тому, що наші автори були з  першими презентаціями в Ізмаїлі, Белграді, де дуже багато українців, походженням етнічним  з Болгарії, які з великим пієтетом прийняли, і  всюди була надзвичайно велика зацікавленість. Це об’єднує країну на іншій базі пізнання себе через історію з Болгарією.

Константин Дорошенко: Мудрість як і просвітництво, яким зрештою багато в чому займається газета День, потребують довгого часу. А люди, як ви бачите, все більше і більше хочуть зараз щось отримати. Дивлячись на ці роки намагання просвітництва певними силами, такими як ваша газета, ми бачимо зовсім інший результат – все більше спрощення  того,чого люди хочуть від цього життя. А спрощення якраз призводить до дикунства, до варварства. У варварстві все дуже просто – сила, потуга, бажання, без нюансів. Чи вам не видається, що ви засіваєте ниву, яка вже висохла?

Лариса Ившина: Звісно, бувають хвилини, коли ця вся сізіфова праця такою і здається. Але водночас я постійно згадую різні мудрі настанови, взагалі люблю вчитися в розумних людей. Мені дуже подобається той приклад, який показує Ізраїль зокрема. Вони в пустелі висадили сади і часто під кожну пальму підводили воду, щоб були сади. Ми водночас, знищуючі свої сади, перетворюючи їх в смітники, показуємо приклад жахливої варваризації, коли зруйнована людина руйнує  навколо себе все. Так чи інакше держава не може  ухилитися від великої відповідальності підтримувати в людях людяне, краще, захищати складних людей та складні речі. Прості люди це побутова історія, яка веде нас ще до початків класової боротьби. Зрештою прості люди знищили складних, потім почали знищувати самих себе, а потім почали знищувати навколишнє середовище. Як ви розумієте, я не маю на увазі людей не багатих. Бо прості люди у нас, на жаль, добралися до найвищих рівнів і вони дуже часто виглядають супер імпозантно, їм доступно майже все, але від того вони не стали складними, вони залишилися дуже простими. Їм не доступно розуміння, якої цінності країна перед ними, якої важливої культури. Коли я буваю десь, бачу свідчення, наприклад в Едінбурзі, в Шотландії, коли були в замку, жінка, яка супроводжувала, казала, що в Шотландії пам’ятають про королеву Агату, дружину шотландського короля, яка була сестрою Ярослава; на пошанування пам’ятнику Володимиру  там є дошка; в Лондоні так само.  Вони пам’ятають ту частину української історії, якою належить пишатися нам. Ця коротка пам'ять, те, що нас вчили свого часу заглядати за горизонт, треба це відтворювати. Як тільки потрапляє хоч одна складна людина за рефлексіями в певні середовища, вона все одно може впливати. Я вірю і завжди підтримувала це, що одинаки можуть впливати на історію.

Константин Дорошенко: Але подивіться, що відбувається в світі. Прості люди, такі як Дональд Трамп, стають все більше і більше впливовими , популярними і ми бачимо, що вони  так чи інакше перемагають, очолюють уряди в цілому спектрі країн, які ми вважаємо цивілізованими.

Лариса Ившина: Я вам скажу, Костя, що насправді це є ще величезна відповідальність медіа. Після Другої світової війни, країни якось трохи заспокоїлись, розслабились. Потім вступила в силу абсолютна ринкова ідеологія для суспільства. Натомість, ринок має бути в бізнесі, а в суспільному житті ринок має бути під контролем, там мають домінувати цінності.

Константин Дорошенко: Я з вами абсолютно згоден. Хотів би нагадати, пані Ларисо, кілька слів, які ви говорили в своїй інавгураційній промові, коли отримували звання почесного професора східноєвропейського Національного Університету імені Лесі Українки. Одна з фраз була така:

У 1999 році був президент не було народу, а 2004-го був народ — не було президента.

А нині що ми маємо?

Лариса Ившина: Ми маємо ще один виток вниз, бо виходи на Майдани не вирішують проблем, якщо народ  немає політичного представництва і не бачить ясно альтернативи. Другий Майдан, на жаль, не став революцією, це ще одне народне повстання. Прекрасно було видно, що, з одного боку народ був правий, він був незадоволений Януковичем, від цього було море підстав. Сам Янукович, крім того що він був породженням попереднього режиму і на нього намагалися звалити всі гріхи, він абсолютно не розумів що навколо нього відбувається. Тому так чи інакше влада дісталася команді, яка  в очах народу уособлювала надію, але по суті свого походження вони  просто прямі спадкоємці другого президента, невдалого третього президента, четвертого… Ось так воно все докотилося без сутнісних змін. Звичайно, дуже багато молодих людей так само дали народу надію, бо вони ніби представляли громадянське суспільство. Так, суспільство в Україні підросло, але так само воно ще не зовсім розуміє, як досягати своєї мети не будучи в кишені якогось олігарха. Таким чином, у багатьох із них стали крім звичних атрибутів бізнесу і шику, ще свої власні кріпосні театри у вигляді громадянських активістів. Це, на жаль, обкрадає людей, вони думають, що в нас є громадянські активісти, а часом виходить, що їх немає, тому що вони просто грають свою роль. Зараз треба взяти велику паузу для осмислення, набирання нової енергії, бажано інтелектуальної, щоб вкотре не зробити того, чого від нас очікують наші конкуренти і вороги.

Константин Дорошенко: Знаєте, таке враження, що якраз наша кланова олігархічна система, яка склалася за часів другого президента України, зробила певну апропріацію того, що є патріотична ідея  і кидає це як кістку народові. Безперечно, важкі часи, іде війна. Але, коли віце-прем’єр з питань культури говорить, що нема грошей ні на яку культуру, а тільки на те, що пов’язано з обслуговуванням війни, то це м’яко кажучи помилковий шлях, а відверто кажучи певне окозамилювання і враження таке, що замість стратегічно думати про те,  що відбуватиметься в країні, бо люди які воюють мусять за щось воювати і за те, куди повернутися. Мені здається, тут є якась підміна…

Лариса Ившина: Просто потрібне стратегічне мислення, вільна розмова про стратегічне мислення, потрібні люди, які здатні цю стратегію здійснювати. Коли ти бачиш людей, які проголошують речі, а нічого не можуть зробити це не викликає ні в кого ніякої ейфорії. В країні зараз відчуття того, що  одна частина не вірить політикам взагалі ніяким, і це дуже погано, на цьому фоні дуже складно вести будь-який діалог. Цьому є пояснення: кілька Майданів, використання надмірне пасіонарної енергії знекровлюють і знесилюють будь-який організм, все одно культура нарощує, тихо, поступово культура здатна зміцнювати людей. Але треба розуміти що, як, і як до цього підходити. Звичайно, немає такого довірливого діалогу. Кого б ви могли назвати у владі, хто здатен говорити з вами той мовою, яку ви розумієте; або ви їй щось хотіли сказати, і ця людина сприйняла ваші слова?

Константин Дорошенко:  Важко це уявити, але тут ми потрапляємо знову ж таки до нашої пастки відсутності національної еліти. Колись професор Омелян Пріцак, який створив українознавчі студії при Гарварді, говорив що це є велика  невиліковна жахлива   проблема України відторгнення самої ідеї еліти, тому що українець, який любив волю завжди був проти пана.  Завжди тут було відторгнення самої ідеї елітарності і ті люди, які будували українську незалежність вони були представники лівих ідей, і Грушевський, і Петлюра, і Вінниченко, вони теж не хотіли еліти.

Лариса Ившина: Але є ще В’ячеслав Липинський. Мало того, що він був не за ліві ідеї, хоча в нього було періоди коли він, можливо, говорив з приязню про соціалістів, але в основному він був правильний консерватор і це те, що потрібно країні. Більше того, він до певної міри добре впливав і  українізував Скоропадського, і це теж те, що потрібно країні. Скоропадський за 9 місяців зробив більше ніж всі соціалісти разом взяті, з якої точки зору Оксана Забужко каже, що треба закінчити з Києвом Булгакова, але я не погоджуюся з цим.  В Булгакова було достатньо підстав насмішкувато ставитись, незважаючи на те, що українцям часто це болісно, але до тих, хто безконечно співали і реально ми знаємо що УНР закінчили драмою, за якою потім трагедією Голодомору і всі нещастя. Треба розуміти, що він міг так ставитись, бачачи тих політиків з іншої, своєї точки зору. Я не відчула, що Булгаков насміхався над Липинським. Треба читати Липинського,  Івана Лисяка-Рудницького, бо інтелектуальна спадщина української еміграції дає  нам відтворити пласти, які були втрачені і які обов’язково треба наростити. До речі, коли я в передмові Сестра, моя Софія пишу про паралелі з Болгарією, вони п’ять разів втрачали незалежність  і розгорілися реально катастрофи, але вони змогли піднятися. Зараз вони в Євросоюзі і НАТО, хоча Росія несамовито бореться за вплив в середині цієї країні. Тим не менше, вони ні на йоту ніколи не відступили, навіть при домінуванні Туреччини в кожному селі була болгарська школа з болгарською мовою, і їхні просвітники  невтомно працювали над народом. Це не було втрачено.

Константин Дорошенко:  Ви знаєте,  згадав дуже цікавий момент. Я зустрічав Новий Рік в Софії, якраз в той рік коли вони вступали в Європейський Союз, у середовищі молодих болгарських інтелектуалів. І щоб їх трошки підкусити, я кажу: А чому ви радієте, вас же Росія  в останню війну звільнила. І вони кажуть: А хто просив нас звільнювати. Ми не воювали з Росією. Болгарія, при тому, що була союзницею Німеччини, не об’являла Росії війну. У нас не було на території Болгарії німецьких військ, тому що Болгарія була незалежна держава-союзник…

Лариса Ившина: Це до речі, при царі Борисові, Болгарія була країною в якій не відбулося Голокосту.

Константин Дорошенко:  Так, це унікальний приклад, болгарський цар заборонив можливість знищувати євреїв. Коли прийшли радянські війська, вони просто захопили, і вони кажуть: Нас захопили, нас не від кого не звільнювали. Отже, знову ми маємо проблему з тим, як подавалася нам історична інформація, в що ми свято віримо і не хочемо подивитися як воно було насправді.

Лариса Ившина: Тому надзвичайно важливо мати внутрішньо вільних людей, які до всього мають свій природній інтерес, бо все більше у нас кочують по студіях люди, які на все мають свої відповіді, але ні до чого не мають справжнього  інтересу. А так хочеться, щоб хтось справді щиро зацікавився тим, що ми стільки років робимо. Коли я зустрічалася з нашим віце-прем’єром  з гуманітарних питань, я йому сказала: Ми надбали для вас гуманітарну політику, беріть і користуйтесь.

Константин Дорошенко: Дай йому боже сил і натхнення. Пані Лариса, в вашому Фейсбуці я прочитав і в мені визвала певний резонанс така ваша ідея:

Чим більше я дізнаюсь про нових демократичних євро оптимістичних улюбленців громадянського суспільства, претендентів на майбутнє президентство, тим більше я мрію, просто мрію про чудо прозріння. Приведення до влади елітарного  військового філософа, а взагалі від відчаю щоб переривати  люмпенські тренди – про відновлення конституційної монархії, такої як у половині країн Євросоюзу. Не про Хунту ж мріяти”

Це  мрія, але ви ж твереза людина, ви же не просто мрійниця, ви робите справжні справи. Як ви бачите можливість такого сценарію для України?

Лариса Ившина: Він може бути поставлений в такий дискурс інтелектуальної дискусії, і це абсолютно нормально. Я сказала про Липинського, він бачив для України шлях конституційної монархії. Більше того, з роду Габсбургів, Василь Вишиваний, який був знищений НКВД  в Києві, він цілком за відданість український ідеї міг бути. До речі, Снайдер присвятив йому свою книгу Червоний князь. Дуже доречно згадати про те, що покійна  Олена Скоропадська була вихована українкою. Реальні речі можуть бути пов’язані із  родинами, вони весь час вирували в українському суспільстві. Але, наприклад, шведи покликали на трон не шведа.  Болгари домоглися того, що  виходець з їхньої царської династії очолив уряд. Але, питання не в тому. Люди ставили собі завдання, вони хотіли зв’язати історичні часи. Поки що вони в нас розбиті. Як писав Франко: Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Ця розбитість повинна бути якимсь чином відбудована. Ми ж не можемо вічно прославляти анархію, замиловуватися Гуляй-полем. Махно від відчаю.. це можна розглядати в українських координатах, але це не було символом успіху, це було програшем попередніх політиків. До речі, наші невеликі спроби оглянути, хто такий герой України, пам’ятаєте такий проект був, який показав, що багато людей все-таки бачили, що це Ярослав Мудрий. Потім була дискусія вкрали чи не вкрали перемогу у Степана Бандери, який теж був гострою реакцією на вже програш в інший ситуації. Добре, але хто має бути пов'язаний з успіхом і як вирватися? Це може бути конституційна  демократія  і може бути конституційна монархія, але головне, що були віддані люди чи тому напрямку чи тому, взагалі говорили про принципи, погляди. Адже на сьогодні в країні не випадково немає жодної ідеологічної партії і ми хочемо мати якусь стратегію майбутнього без цих серйозних розмов.

Константин Дорошенко: Коли ми говоримо про аристократію, люди теж дуже поверхнево  сприймають саму цю ідею і представляють собі якусь розбещену маркізу, наприклад. Насправді, аристократи, це ті, хто служать, люди, які на службі у свого  суспільства, у своєї держави.

Лариса Ившина: Ось ми бачили недавно таке задавлене уявлення малокультурних людей про аристократію, коли у кожного на голові лавровий вінок, в якихось римських патриціїв.  Водночас інша частина українського суспільства, я думаю, с захопленням чекає нового серіалу про британську королівську династію, де є приклад служіння: обоє принци прекрасні військові, вони дають приклад суспільству. Там можуть бурчати про те, що монархія себе вижила, але коли ти в Лондоні, ти не можеш проштовхатися ніде біля Букінгемського палацу, тому що всі хочуть долучитись до традиції . Я завжди пам’ятаю, що мої родичі  казали: Нам потрібно орієнтуватися на Британію. І наші класики нам теж саме казали. Люди живуть без Конституції і можна сказати, що є прецедентне право і вони його дотримуються. Є суд. Всі наші олігархи не можуть в себе судитися, розваливши тут всі інструменти держави, судяться в Лондоні, дітей вони всі вчать в Лондоні. Я вже навіть колись казала, якщо так, давайте  колективно вступимо в Британську співдружність. Правда, на це дипломати говорять: Прекрасна ідея, але потрібно дві речі: щоб народ, який в нас розпущений показав відданість принципам британського співжиття, а друге – щоб ви змогли привести до влади хоч одного джентльмена. Я думаю, що якщо б ми могли зараз привести до влади джентльмена, можливо, нам не треба було б вступати в Британську співдружність.

Константин Дорошенко: Я з вами абсолютно згоден. Треба його мати для початку.

Лариса Ившина: Він може є, чи здатен народ обрати джентльмена? Народ зараз в такому стані, що він не бачить різниці між добром і злом  в більшості своїй.  Ще одну жахливу річ сказав недавно Йосиф Зісельс в редакції, що український народ взагалі не потребує зараз моральних авторитетів. А я йому сказала у відповідь на те: ЄА може бути таке, щоб люди, яких оцінюють як моральні авторитети друкували свої блоги в сміттєвих бочках погано задрапірованих? Це як, спільна відповідальність? Виходить так, що наші моральні авторитети  не хочуть знати нічого про політику, політики не хочуть нічого знати про моральні авторитети. І це той стан суспільства, про який ми вже казали: був президент, не було народу… Зараз ми маємо  моральну катастрофу.

Константин Дорошенко: Ви  кажете, що дійсно не про хунту ж мріяти, але люди, які проходять крізь вогонь війни, які будуть повертатися в цю країну, яка не може дати собі ради, може, дійсно захотіти і певним чином, вважати себе в праві навести лад і взяти владу в своє руки не в демократичний спосіб.

Лариса Ившина:  Є завжди історичні розвилки. Якщо ця еліта, яка точно розуміла свою відповідальність, беручи владу зараз, не здатна справитись з цією історичною ношею, вона може відкрити шлюзи для неконтрольованих процесів. Чого б я  щиро не хотіла тому що я знаю, що навколо нас є ті, хто в цьому зацікавлений: і в третьому Майдані під своїм сценарієм, в розхитуванні, і в бунтах. Це можна оголосити якимись діями на догоду Кремлю, але перша відповідальність на тих, хто взяв владу і повинен з нею справлятися. Якщо не виходить ефективно шукати заміни серед тих, хто здатний. В Україні такі є.

Константин Дорошенко: Я хотів би повернутися до вашого ювілею, до газети День. Я знаю, що існує фонд  сприяння ініціативам газети День. Ви можете трошки розповісти про нього?

Лариса Ившина: Фонд з’явився від виступу  викладачки львівської політехніки, яка на одній з наших книжкових презентацій сказала: “Вже стільки років газета “День” робить багато для суспільства, може час суспільству зробити хоч щось для газети День. Розуміючи, що в іншій державі країна би розміщувала гранти для того, щоб наша бібліотека була в кожній школі. Це природньо для урядової політики, яка бачить щось ефективне. Натомість, фонд починає об’єднувати  навколо себе в різних регіонах людей, які можуть допомогти, щоб в кожну бібліотеку в селі, в місті прийшла наша нова книга, чи старі.. Так чи інакше, чекати  поки це централізовано зробить держава,  дуже складно. Я вітаю таких людей, тому що вони сама ініціативна інтелектуальна частина громадянського суспільства.

Константин Дорошенко: Дужу цікаво в такий спосіб газета “День” певним чином зшиває цю країну, створюючи певний громадянський рух тих людей, які читають це видання, які розуміють його цінності, можливо на цьому тлі виникне колись і політична сила.

Лариса Ившина: Я скажу, що деякі люди такі є, я би хотіла щоб їх була конституційна більшість в парламенті.

Константин Дорошенко: Дякую, з нами була Лариса Івшина, головний редактор газета “День”.