В программе "Круг общения" - писатель, народный депутат Украины V, VI, VII созывов Анна Герман.

Костянтин Дорошенко: Це Радіо Вєсті - радіо новин і думок. З вами Костянтин Дорошенко, це програма Круг общения.  Дуже часто люди звужують своє коло спілкування, залишають поруч з собою тільки тих, хто у всьому їм підтакує. Взагалі-то це кредит адекватності нашого сприйняття миру. Точно така ж особливість є в соціальних мережах. Соціальні мережі, здавалося б, дають вам зріз всіх тих думок, які існують в світі. Але забанивши, відписавшись від когось, хто нам неприємний, ми починаємо бачити світ звужено і в результаті починаємо бачити його придуманим. Достатньо показовим був такий підхід в багатьох  прошарках суспільства у сприйнятті президентських виборів США. Всім так захотілось повірити, що така дивна, незрозуміла  і неприємна людина як Дональд Трамп ніколи президентом не стане, що взагалі-то всі  в це повірили. Виявилося що все інакше і тепер нашим політикам, дипломатам і людям, які самі себе чогось фрустрували, доводиться бачити, що реальність інакша – Дональд Трамп – президент Сполучених Штатів Америки. Сьогодні в програмі Круг общения мій гість Ганна Герман, народний депутат України 5, 6 и 7 скликання, одна з моїх улюблених українських письменниць. Я не даремно згадав Трампа, тому що пані Герман вже не перший рік їздить в США на Молитовний сніданок з президентом. Це щорічна подія, яка збирає широкий загал громадськості із різних країн світу. Вітаю вас, панні Ганно!

Ганна Герман: Добрий день!

Костянтин Дорошенко: Скажіть, як змінився сам цей захід, Молитовний сніданок?  Ви бачили неодноразово молитовні сніданки з Бараком Обамою, його стиль дуже симпатичний був цілому світі. Трамп людина більш екстравагантна, скажімо так. Що змінилося в самій атмосфері цієї події? Як він провів свій перший президентський Молитовний сніданок?

Ганна Герман: Бачите, у світі є щось таке, що називається сталі цінності, це те, чого дуже бракує Україні. В Америці ця стала вартість така що, коли ви говорите про Молитовний сніданок, то змінюються президенти, але сніданки не змінюються і форма їх проведення, форма представництва і дух не змінюється. Змінюються президенти і вони змушені підлаштовуватись якось своїми світоглядами,своїми бекграундами,  іміджами до того, що прийнято у цьому колі, яке є стабільне  уже 65 років. Цього року це була  традиційна зустріч, я привезла фотографію з полотна, на якому зображено перший Молитовний сніданок в американському Сенаті, де вперше зібралися політики для того, щоб за спільною молитвою спробувати об’єднати свої зусилля для своєї держави. З кожним роком ця форма розширювалася, все більше політиків, впливових людей Сполучених Штатів Америки входять до цієї спільноти, вони називають себе сім’я. Але вони і розширили свої впливи на всі країни. Майже в усіх країнах є свої групи, які приїжджають щороку в цей день, щоб разом помолитися за успіх Америки і своєї країни. Лише українська група міняється кожного року, кожного року приїжджають інші люди. Вони дивляться що тут, очевидно, щось не те, що вони собі уявляли і наступного року рідко вже хто приїжджає. Себто, українська група оновлюється кожного року. Але  я думаю, що в цьому теж є  свої плюси, тому що  люди бачать певний рівень і цю сталість вартостей, люди бачать щось таке в світі, що ніколи не змінюється. Може змінитись багато президентів, але кожен з них прийде в той день, в цю годину і в цей же зал і повинен буде  разом з усіма помолитися за ті мрії, плани, перспективи і за ті духовні вартості, які ці люди утримують уже 65 років.

Костянтин Дорошенко: Цікава річ та, що це називається Молитовний сніданок, проте  люди, які є впливовими в США, і представники інших країн світу не всі є християни. З іншого боку,  християнський світ є поділений.

Ганна Герман: Абсолютно.

Костянтин Дорошенко: Як це сприймається тими, хто запрошує? Людина може бути з ісламської країни чи взагалі  атеїстом. Як вона себе може відчувати на такій події, яка називається Молитовний сніданок?

Ганна Герман: Там є лише одна умова – визнавати духовні цінності, визнавати щось вище від бізнесу, вірити. Знаєте, приїжджають мусульмани, іудеї, був Далай Лама, Мати Тереза, приїжджають люди високих авторитетів. Їх об’єднує лише одне – щось таке як мрія про революцію любові на планеті. Вони хочуть щоб в результаті перемогла ця Ісусова істина, Ісусова перша заповідь – люби ближнього свого як самого себе. Себто, це друга заповідь, але по суті, вона основна.

Костянтин Дорошенко: Тут показовим є, що українська делегація кожен рік змінюється. Чому? Українські представники політики чи суспільства мають якісь ілюзії стосовно цієї події і вони не стверджуються у них? Вони, напевно, думають, що це територія для якогось лобіювання чи може вскочити в очі президентові Сполучених Штатів і про щось домовитись. Дуже багато коментарів було стосовно Юлії Тимошенко, яка цього року в другий раз, наскільки я знаю, їздила на цей Молитовний сніданок. Хтось вірив, що вона зустрілася з Трампом, хтось не вірив. Якась жовта преса писала, що вона десь біля туалету чекала на зустріч з ним. Розкажіть як людина, яка все те бачила, як воно насправді відбувається і чи є сенс туди їхати дійсно, щоб потриматися за руку з чинним президентом Сполучених Штатів? Що це насправді дає?

Ганна Герман: Це дає колосальне оновлення. Це дає величезний поштовх до мислення, до нових ідей, до нового бачення своєї країни, цілого світу. Це дає колосальні контакти, якщо говорити з чисто прагматичного боку, бо туди з’їдаються люди, які приймають рішення з усього світу. Те, як ти з ними законтактуєш, чи утримаєш ти той контакт пізніше чи є в тобі щось таке справжнє, що зачепить ту людину і вона стане твоїм другом. Від цього дуже багато залежить. Юлія Тимошенко дуже добре зорієнтувалася минулого року, коли вона приїхала туди і представила себе там як людина, яка розуміє, що Україні потрібне примирення між двома частинами України. Що ті поділи, які ми робимо, може вони зараз дуже популярні в Україні і може вони знизять її рейтинг, якщо вона буде говорити інакше, але перспектива лише за примиренням, за прощенням і за об’єднанням, перспектива за революцією любові і революція гідності, за великим рахунком, може мати успіх лише тоді, коли вона буде основана на любові до ближнього а не на ненависті до іншої людини. Не кидати в смітники людей, а витягувати людей зі сміття. Стосовно цієї кампанії, гамору, стосовно її зустрічі з Трампом, ця зустріч справді відбулася і якби приїхав би президент України на цей сніданок, Юлія Тимошенко не мала б шансу потрапити на зустріч з Трампом. Це така традиція, а я їжджу багато років, одного разу я була в тому кабінеті, в якому президент перед сніданком… Преса українська писала, що Трамп трохи спізнився на сніданок, ні, він не спізнився. Це якраз той час, коли він зустрічається  з першими особами держав. Цього разу був король Абдула.  Оскільки не було Петра Порошенко, друзям Юлії Володимирівни, скажемо так, вдалося зробити так, щоб вона як людина, яка була прем’єр-міністром, одної з першої осіб держави, змогла потрапити на цю зустріч. Ця зустріч справді була і вона тривала хвилин 15 і потім Юлія Володимирівна зайшла в зал, а пізніше вже зайшов  і Трамп.

Хочу сказати, що для тих людей, які кожен рік приїжджають туди, а є там люди, які засновували це рух і для них це вже був 65 сніданок, для них це не подія останнього тижня. Для них і для мене теж – це подія року. Я завжди чекаю і духовно готуюсь до цієї події. Внутрішня дорога, яку я проходжу до цього дня, дуже складна. І для багатьох людей це так само. Можна сприймати це як поїздка у вояж, на можливості, на престиж, а можна дивитись на це як на довгу дорогу, яка кожен рік піднімає тебе на новий рівень духовного розуміння людини і самого себе. Для мене це головна подія в моєму житті за цей рік.

Костянтин Дорошенко: Ось ми говорили про гідність і про любов. Мені видається, що люди, які дуже часто зараз використовують слово “гідність”, не можуть зрозуміти, що гідності немає як такої абстрактної, гідність – це те, що є  у кожної людини. Мені здається, що тут і є відповідь, чому любов дає відповідь на слово “гідність”. Принижуючи гідність когось, обділяючи його, ми самі не можемо будувати гідність. Це питання, мені здається, зараз дуже жорстко постає в Україні, яка радикалізується постійно. Ми бачимо від побутового рівню до політичного якраз неувагу до гідності іншої людини, якраз позбавляння іншої людини права на власну гідність. Як з цим? Слова любов зараз в нашій соціальній, політичній ситуації, вони, боюся, панні Ганно, не визивають того відгуку, які мусили би. Тут із гідністю питання. Коли письменниця, яка пише казки для дітей може собі дозволити на касі жбурнути гроші в обличчя касирці, тому що їй не сподобалося, якою мовою касирка її обслуговує, принизити людину, яка і так працює за невеликі гроші в бідній країні, про яку любов тут можна говорити?

Ганна Герман: Це тільки питання часу, питання розвитку, питання внутрішнього росту, морального росту нації народу. Ви пам’ятаєте в стародавні часи були прокажені люди. Так ось така людина повинна була кричати, якщо до нього наближалась інша людина: Я  не чистий. Іншими словами, не наближуйтесь до мене, я поганий. Коли Ісус йшов до прокаженого а прокажений кричав: Я не чистий, а Ісус все-таки йшов до нього, тому що тільки він міг очистити цю людину. Зараз багато людей  в Україні можуть сказати, хоча не знаю, говорять вони це собі.  Я скажу собі: Я не чиста, не наближайся до мене. Не запрошуй мене в ефір, бо через мене ти можеш мати проблеми, бо я працювала там, а я працювала там. Але ти мене запрошуєш. І тут ти дієш за тим високим моральним принципом, для тебе цікава людина і її погляд, і ти не ділиш людей на поганих і хороших. За великим рахунком, поганих і хороших людей на світі не буває. Всі ми трохи грішні, трохи намагаємося бути добрими, трохи намагаємось себе очистити. А хто не може, ще не має сили, але може він ту силу колись дістане. Але, коли ми в кожній людині уміємо бачити щось таке, за що можна вчепитися, за що можна її притулити і полюбити, ми робимо велику справу тої всесвітньої революції любові, яка якби перемогла, припинила би всякі війни, кровопролиття, і людство досягло би гармонії. Я розумію, що я зараз говорю дуже непопулярні речі, в Україні того слухати ніхто не хоче. Україна ще не готова до того, щоб слухати такі речі. Вона ще не достатньо страждала, ще мусять пройти дуже тяжкі часи і дуже тяжкі випробування, щоб люди від ненависті повернулися до любові. Так як буває після страшних світових війн, після масового кровопролиття, коли після війн завжди приходить мир, влітає той голуб миру і люди починають радіти, тішитися. Не тому що хтось добрий, а хтось поганий, а тому що вони живі і що життя існує і тоді відроджується любов. Любов завжди приходить  з великих страждань. Я думаю, що Україні ще треба перейти дуже тяжкі дороги, щоб вона зрозуміла, що шлях ненависті ніколи не проведе Україну до успіху.

Костянтин Дорошенко:  З іншого боку, давайте згадаємо всі роки нашої незалежності, давайте згадаємо те, про що писав ще 2000 року львівський інтелектуал і видавець журналу  “Ї”, Тарас Возняк:

Чи існує якась єдина мета, прийнятна для більшості громадян України? Неконсолідованість цієї групи людей безсумнівно заважає належним чином усвідомити їхні цілі, а отже й засоби, якими можна ці цілі досягнути. Можливо метою на першому етапі могло б стати досягнення консенсусу принаймні щодо найзагальніших питань.

Справа ж, дійсно, в тому, що, так, цілі покоління українців століттями хотіли волі і незалежної України. Ми здобули волю і незалежність, ніхто не  запропонував, що робити далі. Всі люди, які на референдумі за незалежність України голосували “ЗА”, вони ж мали на увазі якусь свою візію незалежності і не відбулося в суспільстві діалогу,  щоб з’ясувати, що мають люди на увазі, за яке майбутнє вони голосують в такому випадку.

Ганна Герман: Це знову таки проблема росту, проблема молодості, юності, недосвідченості країни і народу. Бачите, я не знаю, скільки ще має минути часу і скільки має  ще настраждатися  той народ, скільки він має ще втратити, щоб нарешті зрозуміти: Україні в світі ніхто нічого не винен. Ми можемо говорити про якийсь Будапештський меморандум, про те, що ми віддали ядерну зброю, а вони там тепер повинні… Ніхто нікому нічого не повинен, тому що в цьому світі рахується лише сила інтересу, за великим рахунком, я маю га увазі в політиці, у відносинах між державами. Якщо ти цікавий світові, з тобою будуть говорити, мати справу і ти будеш гравцем у цій світовій грі. Якщо ти чекаєш, що хтось тобі щось запропонує, щось дасть, хтось чомусь має пильнувати, що там в тій Україні діється. Знову ж таки, що ми запропонували світові, чим ми цікаві? Брутально чи вульгарно кажучи, що ми можемо продавати зараз? Колись ми продавали мир, ми були острівцем стабільності в регіоні Центральної Європи, це був наш козир. Зараз це зникло. Ми були мостом між Сходом і Заходом, і ми могли це продавати. Ми були посередником між Росією і, скажімо, західним світом. Ми не схилялись ні до одних, ні до других, але ми їх мирили. Ми могли зв’язувати ті ниточки між ними. Що зараз ми можемо? Це питання, і на це питання відповідь повинні дати ми.

Костянтин Дорошенко:  Стосовно того, щоб зрозуміти, що ми можемо запропонувати світові, грубо кажучи, продати, ми ж мусили би зрозуміти, що ми можемо самі собі запропонувати, хто ми є насправді. Цього без діалогу всередині зробити неможливо. Якась група може запропонувати свого героя, він ніколи не поєднає всю Україну. Ми дійсно дуже різні.

Ганна Герман: Костя, пробачте, скільки вам років?

Костянтин Дорошенко:  44.

Ганна Герман: А ви вже знаєте хто ви?

Костянтин Дорошенко:  Певним чином, так.

Ганна Герман: Мені вже багато більше ніж вам, але часами я все ще не знаю, хто я. Для народу, для нації, щоб зрозуміти, хто ти, треба справді мати колосальний досвід. Ми маємо замало державницького досвіду, тому сіпаємося з одної крайності в іншу. Ми не можемо чекати поки ми зрозуміємо, хто ми. Ми повинні зрозуміти, що зараз може бути нашим національним бізнесом. Одні кажуть, що зараз нашим національним бізнесом може бути наша армія. У нас сильна розвинута армія, ми можемо бути миротворцями в світі, світовими поліцейськими, охоронцями чогось. Це я брутально кажу,  я загострюю спеціально. Але це наші плюси.

Згадайте початок 90-их коли українські жінки їхали на Захід як заробітчанки, як дівчата для сексуального бізнесу. Даруйте, що я мушу це говорити, але так воно було. Тоді бідна та роздерта Україна могла це продати. Ті бідні нещасні жінки перераховували  ті зароблені тяжкою кров’ю і стражданнями гроші і вчили на то своїх дітей, будували будинки… Вони були тим гумусом, на якому пізніше виросли ті перші українські квіти. Це було від страшної біди, від страшного розпачу, від бажання вижити, але так було. Зараз ще межа розпачу не дійшла крайності, щоб  ми відверто і чесно сказали, що зараз може бути нашим бізнесом.

Хтось  десь має ще кавалок хліба в запасниках, він вже закінчується  в багатьох, ви бачите як це все іде вниз, вниз, яке стає жити тяжче і тяжче. Але ще не є такий критичний момент, який  як в житті будь-якої людини коли тебе дуже добре притисне, в тебе з’являється  друге дихання і ти бачиш свої можливості, де ти можеш, коли ти не мусиш, то ти чекаєш завтра. А коли ти розумієш, що завтра ти не зможеш, не маєш чим нагодувати дітей, в тебе проривається якась внутрішня сила і ти розумієш, де ти можеш заробити. Так в Україні прийде той момент, коли вона буде змушена розуміти, на чому вона може заробити. Треба повертатися до другої складової цих наших українських переваг, до нашого географічного положення, треба повернути собі роль моста між Сходом і Заходом. Тим паче, що зараз коли іде ізоляціоністська політика і багатьох країнах, і на Заході в тому числі. Оскільки тепер на Заході ідуть ці тренди на ізоляціоністську політику, оскільки розпадаються великі утворення  і держави замикаються в собі, цей міст потрібен нам як у повінь  потрібно через щось перейти ту бурхливу ріку. Україна мусить повернути собі ту роль, але лише через мирний процес. Україна мусить досягти миру, а тоді повертати собі нові позиції. Треба думати, що ми можемо запропонувати світу і пропонувати. І стукати в ті двері дуже наполегливо, бо хто не стукає тому не відкривають.

Ще одне – треба позбутись ілюзій, завищених самооцінок: ось ми на те не підемо,а на такий компроміс ми не згодні, а то ми не хочемо. Ніхто не рахується зараз з нашими бажаннями, з нашими забаганками. Є те,  що ми хочемо, а є те, що ми можемо. Мені про це абсолютно відкритим текстом  говорили дуже цікаві і дуже важливі люди, які впливають на прийняття рішень на Заході. Вони казали: Ви можете досягти компромісу, піти на болючий компроміс і досягнете миру. Ви можете не піти на болючий компроміс і отримаєте велику війну в Україні. Вибір за вами. Тому треба позбутися ілюзій, казати людям правду, казати як виглядають речі насправді, не пускати людям туману в очі, тому що цей туман породжує завищені самооцінки. Ми не розуміємо нашої справжньої вартості, ми не розуміємо, що ми можемо реально в тому світі вимагати і робити. Тоді ця нестиковка між ілюзіями і реальною дійсністю породжує страшні катастрофи і велику національну депресію.

Костянтин Дорошенко: Ваші слова про мир, впевнений, що багатьма людьми зараз сприймаються, як це не дивно стосовно слова мир, як образа. Багато людей зараз відчувають себе не те, що ображеними, є велика кількість сімей, де люди постраждали під час війни. Знаєте, мені згадується тут ситуація об’єднання Німеччини. Їм довелося пройти через дуже болючий процес загальнонаціонального  внутрішнього діалогу. Там були спеціально виділені урядом  великі кошти на програми, де збирали разом дітей німецьких дисидентів і дітей тих, хто працював у  Штазі, у ЦК Компартії комуністичної Німеччини. Німці тоді розуміли, що люди, які воювали одне проти іншого не готові сідати разом говорити, але вони розуміли, що держава, нація не мусить жити з біллю певного ворогування. Були спеціальні модератори, психологи, ця програма тривала десятиліття, коли люди із західної і східної Німеччини, коли людей навіть всередині східної Німеччини змушували спілкуватися і розуміти, що у них є біль, який є і був вчора, але у них є зараз і якесь майбутнє, яке вони можуть разом здобувати лише в діалозі.  Така програма в Україні теж буде необхідна, тому що цього загальнонаціонального діалогу у нас  25 років не було, а після війни і крові він тим більше потрібний, але тим більше складний.

Ганна Герман: Ви добре сказали бо вони думали як у майбутньому, тому що вони про майбутнє говорили започатковуючи цей діалог. А в нас всі думають про наступні вибори, не про наступні покоління як казав відомий  політик. Тому офіційна пропаганда розсварює людей, шукає ворогів, вона призначає поганих і хороших замість того, щоб казати людям так як воно є, що без прощення і примирення ніколи нічого доброго в Україні не буде. Так, ми можемо мстити один одному за те, що ми не такі, за те, що хтось був в одній команді, хтось в іншій,  за те, що хтось із сходу, хтось із заходу, за те, що хтось говорить по російські і кидати йому монети в очі, а хтось на український. І може на тому якась команда виграє вибори, але це завжди буде біг на коротку дистанцію. Якщо б ці люди думали не про себе коротко при владі, а про те, що їхні діти і внуки будуть жити  тут, не на Заході, де їхні гроші, то ті люди думали про довгу перспективу. Я би заборонила людям при владі вчити своїх дітей на Заході і перепусткою до владного крісла в Україні мало би бути те, що мої діти тут вчаться,  я тут лікуюсь і ми тут живемо. Тоді ті люди би дбали про цю країну на довгу.

Костянтин Дорошенко: Хочу поділитися своїми враженнями. Знаєте, коли ми  говоримо про важні події в житті тої чи іншої людини в колі спілкування, ми ділимося в тому числі  якимись враженнями про мистецтво. Важливою подією останнього тижня для мене став роман Олексія Нікітіна “Victory Park”.  Його вже перекладено на французьку, англійську. На роман опублікована рецензія в журналі NewYorker, це неймовірно для будь-якого сучасного  письменника з будь-якої країни світу. Що примітно, нещодавно вийшов український переклад його роману. Це роман присвячений подіям, які відбуваються в Києві наприкінці 80-их, якраз в той період застою. Я всім би цю книгу рекомендував. Більше того, я скажу, що я читав її на російській мові і потім читав її в українському перекладі і український переклад прекрасний. Оскільки ми говоримо сьогодні про стереотипи, які руйнують наше життя, про злість, яка заважає нам в нашому житті, про прийняті рішення, я процитую маленький уривок на мові оригіналу, на якій писав Олексій Нікітін. А слові ці належать людині, яку на Західній Україні називались мольфарами, на Східній Україні їх називали старий, людина, яка щось знала.  Ось слова людина, яка проживала під Києвом в 80:

“У каждого человека в голове лежит мусор – куча мусора – и его мусор гниет. Выделяется тепло, тепло его греет, и ему кажется, что он мыслит. На самом деле это просто гниет его мусор. Если ты сможешь разворошить его кучу, он забудет о тебе и займется собой – он надолго зароется в свой мусор, в свою кучу. Привычка велит ему уложить ее так, как лежала она до вашего разговора. Защищать нерушимость кучи, привычную узнаваемость ее контуров, главный смысл его жизни. Куча – символ его личности. Он ведь личность! Но если ты сможешь перетряхнуть его мусор по-новому, сложить из его мусора свою кучу, то он станет думать так, как тебе надо. И никогда не догадается об этом.

Трошки екстравагантний символ. Мені здається, дуже цікаво і якраз це притаманно народному сприйняттю такі образи як, наприклад, така куча сміття. Це дуже народне образне бачення. Нам всім, дійсно, треба думати про те, як позбутися тої кучі стереотипів, непотрібних якихось ідей, які не дають нам рухатись далі  і у своєму житті і у житті країни.

Ганна Герман: Я би на це сміття подивилася як на humility, яке походить із латинського humus. І те сміття, коли воно перегниє - буде гумусом, на якому знову ж, як я казала, будуть рости квіти, воно дасть поживу для чогось іншого. Ми всі той гумус, мі всі колись перетліємо, перегниємо, ми всі – сміття. Для того, щоб ми дали якусь поживу, щоб ми дали квітку, ми мусимо перетліти, перегнити і виродитися з того сміття, щоб на тому грунті виросла голуба троянда. Але це величезний процес, часом навіть треба життя прожити. Є дуже мало прикладів, це мабуть не люди, це ангели в людській плоті, які з самого початку свого життя вже все знають і можуть цвісти як квіти. Здебільшого людина грішна і її гріхи смердять як то сміття і лише коли воно перегниє, перейде в іншу якість, воно може дати дуже запашний і прекрасний плід. Знаєте, я не бачу нічого поганого в смітті, тому що я знаю, що лише  на перегнилому смітті можуть сади цвісти і плодоносити.

Костянтин Дорошенко: Якщо повернутися до Сполучених Штатів Америки, з яких ви повернулися зараз в Україну, було якесь враження у людей, що прекрасна, велична, демократична Америка ніколи не обере собі президентом  Трампа. Президентом Трамп став. Ви в Америці були не один день і щось змінилося?  Чим змінилася Америка змінивши президента?

Ганна Герман: Бачите, я від розумних людей чула таке, що цьому народові потрібен був хтось такий, щоб люди сказали: Ах! І замислилися, чи все правильно ми робимо. До речі, Трамп виглядає досить щиро. Я була достатньо близько, тому що наші столики були першими біля трибуни і можна було роздивитися не по телевізору його обличчя, манери, погляд. Він виглядає досить щирим чоловіком і говорив він добре. Правда, деякі були такі моменти, досвід з яких я маю, коли президент читає текст, а в нього були такі монітори з яких він читав текст, все було добре, але як тільки президент трошки відходить від тексту, ти одразу ціпенієш і думаєш, що зараз буде, і так воно сталося. Там був такий капелан Сенату, який дуже багато років є капеланом, його промова була настільки блискуча, що весь зал встав і дуже довго стоячи аплодував йому.  Президент хотів показати, що він теж хоче щось для цієї людини зробити. Він  приблизно так сказав:  Ти можеш бути спокійний, ми збережемо твоє робоче місце.

Костянтин Дорошенко: Так, трошки зухвалість і недоречність відчулася.

Ганна Герман: Ні, це не зухвалість і недоречність, ця людина мислить як бізнесмен. Він мислить як рибалка, який ловить рибу. А капелан мислить як той, хто вміє ловити людей. Пам’ятаєте:  Лишіть там ті сітки, ходіть за мною, я навчу вас ловити людей. Пізніше в коментарі для CNN, здається, цей капелан сказав,  коли його запитали:Як ви сприймаєте те, що президент вас запевнив, що ви не позбудетеся праці в Сенаті? Він сказав: Знаєте, мій бос там високо, а небі, так що…”  Себто, дуже делікатно. Звичайно, Обама ніколи такого не сказав би, він був іншого рівня політик. Але, очевидно, Америці зараз потрібен бізнесмен, хтось такий, хто уміє робити реальні речі. Очевидно, в своїх мріях, амбіціях тримати світ в своїх руках Америка зайшла надто далеко і відірвалася від реального життя. Ці реалії зараз диктують інші підходи, дуже прагматичні. І вони отримали президента, який є дуже прагматичний, який мислить як бізнесмен, який має трошки такі смаки як мають бізнесмени. Навіть така деталь: цей готель, де проходили ці сніданки останні десятиліття, на лоббі цього готелю раптом все змінили.

Костянтин Дорошенко: Покращення.

Ганна Герман: Так, покращення вже сьогодні відбулося  в тому, що появились якісь золоті. Цей готель дуже простий, не даремно майже ніхто  із українських політиків там не жив, крім мене і може ще кого. До речі, Холодницький там жив. Я його не впізнала  в ліфті, бо я тепер не знаю політиків, але пізніше я довідалася. Він непогано виглядав там, не погано презентувався. Знаєте, щоб побачити добре українського політика, його треба забрати з України і подивитися в іншому контексті. Я не знала навіть обличчя цього чоловіка, але мені він виглядає цікавим, він цікаво мислить, цікаво говорить і він дальше бачить. Так ось, майже всі українські депутати жили в дорогих готелях в Вашингтоні, бо цей їм здавався занадто скоромним як для них, притому що організатори цього сніданку, люди надзвичайно впливові і дуже багаті, жили в цьому готелі. Так ось ці, золоті деталі в лоббі були дуже показові. Смаки в Америці, очевидно, у зв’язку з новим президентом, трошки будуть змінюватись. Але це все жарти. За великим рахунком, ця країна глибоко мислить і глибоко бачить і глибоко розуміє. Основне вона розуміє, що треба жити і вимагати чогось від життя, виходячи зі своїх можливостей, а не зі своїх бажань.

Костянтин Дорошенко: Ваше враження: Америка зберігає свою увагу до України на нинішньому етапі?

Ганна Герман: Бачите, я би сказала, що Україна там десь серед іншого. Може хто і образився на Юлію Тимошенко за те, що вона поперед батька, як вони казали, зустрілася з Трампом. Але я вважаю, що вона добре зробила для України те, що вона нагадала Трампу це слово Україна. Може не все є аж так як вони  там розказували, про що вона говорила. Може вона говорила про дещо інші речі, але не в цьому річ. Вона нагадала: Україна є, Україна на порядку денному, не забувайте Україну. І це дуже важливо, я вважаю, з того що вона зробила.

Костянтин Дорошенко: З вами була Ганна Герман, українська письменниця, народний депутат України 5, 6 і 7 скликання і я Костянтин Дорошенко. Це була програма Круг общения на Радіо Вєсті.