Константин Дорошенко: Это Радио Вести – радио новостей и мнений. В ближайший час мы будем говорить о том, что сейчас принято называть новой украинской музыкой. Неоднократно в программе “Циники” мы с Дмитрием Терешковым пытались выяснить, есть ли на самом деле этот феномен или это выдумка и желание наших новых музыкальных критиков. На мой взгляд, все-таки если не явление глобальное, то точечное существует. Сегодня у нас человек, с которым, несомненно, можно ассоциировать это понятие новой украинской музыки, это Наташа Жижченко, лидер команды под названием ONUKA. Мы будем говорить с ней, а также Александром Вареницей, музыкальным критиком, редактором сайта promodj.com об очень интересной программе, она звучит так немного по-японски - "ONUKA и НАОНИ". На самом деле, речь идет о большом выступлении, большом шоу группы ONUKA, а НАОНИ – это национальный оркестр народных украинских инструментов. Наверняка, слушатели не только юные, но и взрослые открыли для себя проект "ONUKA”. Выражаясь словами дизайнера, Ольги Громовой, это действительно звучит очень валютно. Для меня, на самом деле было, открытием, то, как можно сочетать электронный звук, однозначно модный сейчас по всему миру и в Европе, с национальными  украинскими инструментами, с кобзами, с сопилками. При этом получается, что как раз национальные инструменты не являются декором в звуке ONUKI, они, может быть, совершенно по-новому заставляют задуматься о том, что такое электронный звук. В том, как звучат народные инструменты, во взаимодействие проекта ONUKA, несомненно, передается то, как музыканты воспринимают это взаимодействие. Мне приходилось видеть выступление ONUKI  и видеть некий восторг в глазах тех народных музыкантов, которые принимают в этом проекте участие. Вопрос сразу к двоим моим гостям, насколько этот проект и это сочетание может развиваться долгосрочно? Возможно, вы попали во что-то неожиданное, необычное, что-то удивительное, предложили такое сочетание электроники и народного инструмента, простите за грубое сравнение, как появившийся в деревне человек африканского происхождения – всем удивительно, поразительно, непонятно, что с этим делать, реагируют, а куда это может развиваться?

Наталія Жижченко: Я не думаю, що в цьому настільки є новизна. Мені здається, зараз багато хто з музикантів виступає з оркестром. Мені здається всі, кому не лінь – це рокери, попсові виконавці…

Костянтин Дорошенко: Але у вас саме народні інструменти, це трошки інша ситуація.

Наталія Жижченко: Саме народні і електронні інструменти, я думаю, в цьому є відміна і якась різниця. Але мені здається, що я  більше це роблю для себе.  Я можу тут розповідати, що  я демонструю інструменти, що це лекція по фольклористиці для всіх, хто приїде і подивиться, це так дійсно. Таку кількість таких дикованих, до речі, справжніх майстрових, не стилізованих, інструментів і професіоналів, що володіють ними досконало, я не думаю, що можна десь ще побачити. Але я роблю такий фінт, якщо можна так сказати, другий раз входжу в одну річку. В дитинстві була солісткою в оркестрі, грала на сопілці виключно академічну українську музику. Я не думала, що можна через 20 років повторити долю і в іншому амплуа зайти в цю ж тематику. Я думаю, що це для мене доля подарувала другий шанс, і це відбулося. Так вийшло що диригент, який керую цим оркестром, виявився  другом мого покійного дідуся. Також виявилося, що  в нього кобза, яку подарував дідусь. Знову таки виявилось, що він був в журі конкурсу, який я в дитинстві виграла. Я навіть не знала про те, що це той самий гуцал, а він не знав, що я саме та маленька дівчина. Так виходить, що доля дарує несподівані зустрічі і все, що знакове, воно знакове.

Костянтин Дорошенко: Доля дарує, але вона дарує не постійно. Те, що вона дарує, треба кудись просувати. Олександр, до вас питання, чи бачите ви майбутнє за цим проектом, за цим поєднанням електроніки і народного інструменту? Чи це раз і назавжди зафіксована історія, яка просто буде репліцируватися. Чи є в цьому можливість розвитку?

Олександр Вареніца: Я думаю, що майбутнє є в цього проекту. Це широка тенденція, якщо говорити про поєднання академічної, симфонічної, класичної, неокласичної і сучасної музики. Поєднання сучасної музики, поп-музики в широкому розумінні, і симфонічної музики було ще в 70-роках, багато рок-музикантів робили подібні проекти і експерименти. Довгий час це було атрибутом розкішу: якщо ти музикант топ-класу, ти можеш собі дозволити виступ з симфонічним оркестром.

Наталія Жижченко: Валютності.

Костянтин Дорошенко: Це зірки минулого покоління, минулого століття, коли були зірки, по-своєму це обігравали, зараз само поняття зірки під великим питанням. Фреді Меркюрі, Монсерат Кабальє, Нина Хаген на сценах, де вона виступала як панк і розмахувала великим рушником, виступаючи з оркестром. Це олдскульна історія, але ми же говоримо про більш тонку річ, про народні інструменти. Там є інша тема,  те, що називається “worldmusic” з використанням етніки. Але ж Ната не цим займається, вона створює інший продукт. Це не Наташа Атлас, це все-таки не worldmusic.

Олександр Вареніца: Якщо дивитися ширше. Музика коли люди сидять і грають по нотах і сучасна музика, який би не був оркестр, етнічний або симфонічний.  Раніше  це було якимсь дорогим атрибутом, який ти міг повісити собі до регалій, що я ще і з оркестром виграв. Оркестр - це було щось таке недосяжне.

Костянтин Дорошенко: Це як Святослав Вакарчук, він же теж в лашкері перейшов.

Олександр Вареніца: І ти ніби то купуєш собі щось таке недосяжне. Зараз це стало рухом назустріч одне одному. Сучасна академічна, класична музика і етнічна, в тому числі, потребує того, щоб отримати якесь омолодження. Їй теж цей експеримент цікавий. Це відбувається у всьому світі, це помітно на німецькій сцені. Є маса прецедентів великих культових лейблів, які працюють дуже довго, і які відкривають свої каталоги і дають їх молодим музикантам,  електронним, беріть користуйтесь… Такого раніше не було.

Костянтин Дорошенко: Ви, Олександр, торкнулися теми, що подібні експерименти з’являються - поєднання електроніки з різною музикою в Німеччині, Австрії. Електрона сцена найбільш потужна, безумовно, у Німеччині, в Австрії вона теж сильні. Якщо на відкритті художньої виставки  Венеціанського бієнале кожна країна представляє в тому числі свою актуальну музику, то Австрія з року в рік демонструє тільки жорсткий електронний стиль в своїх презентаціях. Але де тут народні інструменти?  Я з трудом уявляю собі баварських грудастих блондинок, які б підспівували німецьким електронникам. Може, я не в курсі тенденції в даному випадку.

Олександр Вареніца: Я думаю, це залежить від  багатства, спадщини національної музики.

Костянтин Дорошенко: В Німеччині бідніше, ніж в Україні, ви хочете сказати?

Олександр Вареніца: Я думаю, що так.

Наталія Жижченко: Я думаю, що  тут  в тому, що ви берете поверхневу складову. Ці сіськасті чувіхи це так само як в наш шароварщина. В нас же також не підспівують і на шаблях не грають під час ONUKI. Мені здається, що все можливо, просто треба знайти цю тонку грань, щоб це не було вульгарно.

Костянтин Дорошенко: Давайте вже продовжимо розмову про міжнародну сцену. Чому ми не чуємо про ваш справжній успіх, при тому що все фірмово, гарно і сучасно звучить, і інших українських музикантів в Європі та в Америці? Насправді, я бачив виступи Вакарчука в Венеції і бачив публіку, це українська, російська, білоруська еміграція, заробітчани, і.т.д. Що не так з нашою музикою, з вашою зокрема, що вона не конвертується в світовий ринок?

Наталія Жижченко: Для того, щоб бути в світовому музичному ринку, необхідно бути присутнім в інформаційному просторі. Для того треба там друкуватися в журналах, видаватися на зарубіжних лейблах, виступати на фестивалях – це дуже, по-перше, важкий, а по-друге, довгий шлях. Ми зараз цей шлях починаємо, в нас з’являються гастролі в Польщі, в Угорщині, в Чехії. В січні в нас перші гастролі в Нідерландах, і це таке велике шоу, на яке ми дуже розраховуємо. Це саме той фестиваль на якому збирається промоутери, розглядають артистів і вже розуміють, чи варто їх конвертувати, трансформувати в цей самий простір. Цей шлях набагато складніший ніж ,я собі уявляла.

Костянтин Дорошенко: А ви збираєтесь їхати проектом ONUKА чи брати цей національний оркестр музичних інструментів так само?

Наталія Жижченко: Звичайно, оркестр брати не будемо, тому що це поки що нереально. Ми виступаємо нашим повним складом – 8 музикантів. Ми не маємо скорочених складів, не маємо діджей сету. Це я, дві  дівчини, цимбаліст, бандурист та три духових. Це наш склад і ми будемо грати таким чином, як ми завжди гастролюємо.

Костянтин Дорошенко:  Я знаю, що в Міністерстві закордонних справ існує вже окреме відділення, яке займається культурною дипломатією, чи воно в змозі просувати такі проекти  сучасної музики? Я  бачив як працює та сама Ольга Жук з  книжковою Франкфуртською виставкою. Просуваються книжки, просуваються певні художники, що з музикантами?

Наталія Жижченко: Я думаю, що може. Все тільки починається. Ми на зв’язку із Міністерством культури і він постійно є, але поки що він ні в що не вилився. Але, я маю надію, що якщо ці запити є, це вже зрушення. Я сподіваюсь, що молитвами і справами це все почне розвиватися хоча б якось.

Костянтин Дорошенко: В певний час українські гурти, такі як ВВ, Океан Ельзи, ставали зірками загально пострадянського простору. Якщо ми беремо музику більш-менш не пострадянську, естрадну, останній такий приклад - Іван Дорн. Цікаво, чи ви розраховуєте на такий великий успіх, тому що пострадянський простір це величезна кількість так само слухачів? Більше того, ваша музика справді звучить інтернаціонально, не треба спеціально знати якусь мову.

Наталія Жижченко: Я ні на що не розраховую, я така людина, що не планує якийсь успіх. Те, що зі мною відбулося для мене вже щось нереальне, тому що я не думала, що така нішева музика може стати мейнстрімом в певному сенсі, я звісно, зараз дужу узагальнюю, але все ж таки. Я думаю, що мрії настільки матеріальні, їх треба мати, але озвучувати не треба. Це принаймні моє правило. Щодо Івана Дорна я вважаю, що це та людина, яка настільки харизматична і тут не можна успіх розкладати на складові: російськи тексти, музика… Безліч людей співає російською мовою і з такою нібито модною музикою, але ні в кого такого феномену не виходить. Тут склалися зірки. Щодо пострадянського простору, я наприклад, не їжджу в Росію з гастролями, це великий мінус для того, щоб збільшувати аудиторію. Але це моє рішення, я по-іншому зараз не можу ніяк вчинити. Тому ця аудиторія існує лише опосередковано, вона є віртуальною. Але все ж таки ми не маємо концертів і це конкретна причина, чому, наприклад,аудиторія не збільшується в східному напрямку.

Костянтин Дорошенко:  Але є країни Балтикі, є країни центральної Азії, там теж достатньо серйозно слідкують за сучасною музикою. В тому самому Азербайджані, Казахстані є постійний запит на щось сучасне, нове і модне.

Наталія Жижченко: Ми маємо концерти в Казахстані, в Прибалтиці, в Білорусії. Це фестивалі. Чесно, я не можу виміряти свою популярність.  Думаю, що це більше критики можуть зробити.

Костянтин Дорошенко: Якщо перейти від популярності до якості і продукту, Олександр, як ви оцінюєте це поєднання проекту ONUKA та національного академічного оркестру народних інструментів? Наскільки це природньо, чи не виглядає це так ніби то, по суті, всі ці оркестри народних інструментів трохи в нещасному стані зараз? І судячи з того, що звучить з Міністерства культури і з уст віце-прем’єра по гуманітарним питанням, не дуже то зараз до культури, в країні війна. Наскільки органічно вони йдуть на співпрацю з ONUKОЮ чи для них це шанс не загнивати?

Олександр Вареніца: Я думаю, що це про масштабування проекту ONUKА, тому що як Ната вже сказала, в основний состав групи вже і так включені народні інструменти. Це само по собі симбіоз електронного та живого звучання якихось етнічних інструментів. Просто разом з оркестром НАОНИ їх стає більше. Це звучання, мабуть, можна порівняти з ефектом 3Д в кіно: з’являється більше об’єму і кожний трек, який десь прописаний електронно, це все звучить наживо. Я, на жаль, не був на першому виступі в Харкові, але бачив фрагменти. Те, що  я бачив, звучить доволі експериментально. Це те, про що я починав говорити, коли іде цей рух назустріч, то музика ONUKА – це як омолоджувальна ін’єкція. Це те, чим займається в принципі оркестр НАОНИ, це звучить досить сміливо, експериментально. Я думаю, що це перш за все, про музику, про музичний симбіоз. Це цікаво в плані музичного експерименту – оркестру НАОНИ і проекту ONUKА. І потім вже, ви праві, якась можливість оркестру розширити свою аудиторію, може це конвертується в їх прибуток.

Костянтин Дорошенко: Іноді виникає така підозра, що людям, яким подобається ONUKА, вони в полоні нинішньої української хіпстерської моди: з одного боку, модне, сучасне, неймовірний, інопланетний, якщо хочете, із японських коміксів, з іншого боку, національні етнічне українські хіпстери, дуже патріотичні. Як прорватися через цю аудиторію?

Олександр Вареніца: Прорватися до більш широкого слухача?

Костянтин Дорошенко: І до більш глибокого.

Олександр Вареніца:  Мені здається, більш глибокий слухач у цієї музики все-таки існує.

Костянтин Дорошенко: Наприклад, я. Ви не помилилися.

Олександр Вареніца: Останній концерт ONUKА на якому я був, це був концерт в Centrum, там були зовсім різні люди. Мені здається, що  музика ONUKА дуже різна. Сінгл Відлік, який початку був неоднозначно сприйнятий, потім з’явився великий пласт нової  аудиторії, який побачив в цьому нову, більш агресивну сторону звучання. Є абсолютний хіт Місто, який я чую в таксі, на радіостанціях…

Костянтин Дорошенко:  Ната, виникає таке питання. Зараз все живо, видно як  природньо виглядає ваш проект, робота з музикальними інструментами. Але живе може і одного разу омертвіти. Давайте згадаємо Руслану Лижичко, її барабани, її звернення до карпатської етніки. Одразу це було живо і весело, зараз це перетворилося в щось схоже на прив’язану до кошачого хвосту консервну банку, де Руслана там топот, гей о гей, барабани. Ви не боїтеся до такого ж дожити?

Наталія Жижченко: Я можу сміливо сказати, що зараз я нічого в творчому плані не боюся. Це головне моє досягнення за ці роки: не аншлаги, не солд-аути, і не концерт з оркестром. Це відсутність страху самої себе. Національна складова – це величезна складова мого виховання, тому що я народилася в українській родині, сповивалася в українській атмосфері, і це величезна частина мене і, напевно, саме в фольклорній складовій я знаюся більше ніж в електронній. Я навряд чи якимось чином дозволю собі спаплюжити цю національну складову, до якої я так тендітно ставлюся.

Костянтин Дорошенко: Ви вважаєте, що Руслана її спаплюжила, використала?

Наталія Жижченко: З точки зору вашого коментаря мені здалося,  що це ваша думка і, можливо, ще когось. Як тільки це стане нецікавим глядачам або мені, я зміню вектор діяльності. Я не кажу, що це буде музика, можливо, це буде абсолютно щось інше. Я не дозволю собі робити те, від чого мені буде соромно. Це моє маніфестське правило.

Костянтин Дорошенко:  Зрештою, ви могли би коли-небудь написати і цікаву книжку про українські народні інструменти. Тим більш, що це дійсно така частина вашої сутності, ідентифікації, а не тільки досвіду.

Наталія Жижченко: Я думаю, що книжок написано досить. Мені було б цікавіше займатися етнографічними експедиціями, це набагато більш захопливе. Взагалі, етнографія, як виявилося, дуже цікава наука і, на жаль, я зрозуміла це лише після 5 років як я закінчила інститут за цією професією.

Костянтин Дорошенко: Якимсь чином ці етнографічні дослідження можуть впливати на вашу музику? Ви можете використовувати етнографічний матеріал як колись Віка Врадій, коли співала Сороміцькі коломийки, чи це не для конкретного використання, а просто для емоційного обміну?

Наталія Жижченко: І так, і так відбувається. Багато хто знає, що я , наприклад, цікавлюсь тематикою ЧАЄС і аварії. Так вийшло, що з етнографічної точки зори, ця аварія виступила каталізатором збільшення цих експедицій і знайшли ті інструменти, співаночки, ті шматочки музики, які ще збереглися. Якби не було цієї аварії, звісно в світі жилося би краще, але наприклад, ці інструменти і ці матеріали ніколи не були б завакуумізовані. В мене є в музиці кілька моментів сопілкавських саме з цих етнографічних експедицій, з Полісся архаїчного. Можна з цієї точки зору подивитися, фольклор це взагалі в перекладі – народне, життя. Можна сказати, що це та спадщина, в якій філософія, коріння, мудрість, що не знецінюється через віки. Це не просто тенденція, це викристалізована філософія життя, ти береш і до неї маєш доступ. Тому це не якась замшела наука, а навпаки, я як людина ретроградного мислення, що бачить все крізь призму минулого, для мене це єдиний варіант вбачати майбутнє.

Костянтин Дорошенко: Розумієте, добре коли це живе дослідження, але ви сказали, що етнографія, етніка поза модою. Ми фіксуємо зараз зовсім іншу ситуацію: вона навпаки в моді, і можливо, це якраз вивітрює справжність з неї? Купа фотосесій у всіх  наших глянцевих журналах в намистах і сорочках. Чи вам не видається, що це трошки робить пласким сприйняття цієї народної культури. А з іншого боку, нам її дуже сильно нав’язують, коломийки і таке все інше, якийсь часник під скатертиною. Взагалі, це все видають за українську культуру. Але ж культура, це не тільки народна культура?

Наталія Жижченко: Я з вами згодна, що є така тенденція. Мене нудить від цієї тенденції. Як правило, модним і те, що стає тенденцією, є те поверхневе. Я не асоціюю українську культуру з поверхневим. Це те, за що не люблять шароварщину. Ми згадували про цицькі німкень на Октоберфесті. Я не думаю, що звучання бандури це часник під скатертиною. Якщо його уміло вплісти в сучасний саунд, мало хто зможе це розцінити. Я не орієнтуюся на масову аудиторію. Думаю, що справжні поціновувачі знайдуть в цьому більш глибший сенс, ніж розмальовані жовто-блакитні паркани і все, що завгодно.

Костянтин Дорошенко: Олександр, як ви вважаєте те, що робить Ната Жижченко в своєму проекті ONUKA, чи може мати якийсь розвиток в українській музиці або це щось в собі, якась закрита шкатулка, яка буде існувати сама по собі та нічого нового не дасть українській музикальній індустрії?

Олександр Вареніца: ONUKA- це великий проект, який поєднує в собі  етнічну і електрону музику. Як показує практика, можна взяти в принципі будь-яку європейську країну, і в цій ніші є приблизно один-два проекти, а іншим  стає тісно, цього достатньо. Якщо говорити про те, як ця музика просувається на Захід, практично в кожній країні є проект, який представляє музику та свою етнічну спадщину  через сучасну культуру, через сучасні зв’язки. В цьому сенсі, мабуть, це річ в собі. А якщо дивитися глибше в зміст, те, як це зроблено в нюансах, як виглядає шоу ONUKA, та частина роботи, яку робить Женя Філатов, друга частина проекту ONUKA, це те, на що можна спиратися іншим музикантам. Мені здається, що з кожним релізом,  кожним новим проектом ONUKA показує, куди рухатися далі, в плані того, наскільки якісно потрібно це робити в 2016 році.

Костянтин Дорошенко: З точки зору шоу та чогось візуального, з точку зору роботи з саундом взагалі, а не тільки в конкретному даному напрямку?

Олександр Вареніца: Так.

Костянтин Дорошенко: Неодноразово на Радіо Вєсті нам доводилося піднімати питання музичної індустрії, роялті, авторських прав і подібних речей. Наскільки, Ната, для вас ці проблеми важливі, наскільки вам важливі відрахування від того, скільки ваша музика звучить на радіо? Чи ви існуєте поза цією системою?

Наталія Жижченко: Я взагалі поза цією системою, але в мене є дуже жорсткий менеджер,  який абсолютно чітко, як в аптеці, за цим слідкує, і на диво, це починає працювати. Це для мене, напевно, найбільше відкриття - за цим можна слідкувати, це можна відстежувати, дуже багато хто за цим справді слідкує і законно, порядно все відбувається.

Костянтин Дорошенко: Наскільки для вас важлива ідея спеціальних квот на український продукт на радіо?

Наталія Жижченко: Якщо чесно, я відмовлялася від коментарів, тому що вона мене дуже дістала. Я не підтримую цю тему. Для багато кого це може бути відкриттям або навіть зрадою, бо я нібито виступаю за українську ідею, але проти квот. В цьому не має української ідеї. Не можна примусити людей слухати ту музику, яку вони не хочуть слухати. Це радянський ретроградний метод. Можна знайти музику в Інтернеті. Це призведе до відмирання FM-радіостанцій. Немає якісного контенту, щоб ця музика відрізнялась. У нас в ефірі буде “Океан Ельзи” через кожні три секунди. Це закритий шлях для тих крутих українських музикантів, які створюють музику англійською, а їх не мало. Це вже сталося, будемо вишукувати із цього лише переваги.

Костянтин Дорошенко: Дякую, зрештою, поділяю ваш погляд. Повертаючись до теми української музичної індустрії, Ната, ви кажете, що вам не дуже цікаво було роялті, поява у телевізорі, квоти на українську музику на радіостанціях. Виходить, що ви робите ставки на прослухування в  Youtubeі на лайки в соцмережах? Ви вважаєте, що вони дійсно можуть серйозно спрацювати на вас як на музикальний продукт?

Наталія Жижченко: Це вже давно спрацювало і давно працює: телевізор давно помер як для мене і дуже багато для кого. Мені здається, телевізор давно залишився в 90-их роках.

Костянтин Дорошенко: Мушу сказати, що я з вами згоден. Як себе відчуває ансамбль народних інструментів у взаємодії з  вами? Як ви себе відчуваєте у взаємодії з ансамблем народних інструментів? Адже ви лідер своєї групи, у національного академічного ансамблю є свій диригент, свої стратегія та підходи. Чи немає у вас конфлікту влади, хто це все зводить?

Наталія Жижченко: Все відбувалося на репетиціях. Про те, як саме буде це взаємодіяти, вже на першій репетиції  було очевидно. Я дуже хвилювалася, тому що боюся нових людей, тим більше професіоналів, які мають музичну освіту, академічну, народну, і.т.д. Тут приходимо ми з Євгеном, що абсолютно з іншої музики. На диво, напевно, це визначальне поняття професіоналізму, коли хтось погоджується робити щось разом, він прислухається до кожного коментаря, до штрихів, до побажань. Якщо Євген це своїми словами пояснює,  це абсолютно одразу підхоплюється, немає ніяких сарказмів, посмішок, або щось, чого можна було очікувати. Все чітко. Тут найкраща і найдивовижніша в цьому людина – це диригент, це людина-легенда, Віктор Омелянович Гуцало, якому вже 75 років. Це людина космос, і це мій кумир. Бути настільки відкритим, крутим, вихованим, достойним, дисциплінованим і сучасним в такому році! Мені здається, в нього енергія найбільш молодша в нашій всій аудиторії, де збирається 70 людей. Здавалося б, він ніколи не грав під клік, він навчився це робити, людині в 75 років це дуже важко, це дуже важко навіть в перший раз робити.

Костянтин Дорошенко: Ви знаєте, я не погоджуюся з вами. Якщо в людини не трухлявий мозок, йому в кожному віці нормально можна навчатися чомусь новому. Якщо людина працює головою, а диригент, насправді, це завжди інтелектуальна робота, це ж не просто так. Тому і в 90 років він зможе володіти чимось новим.

Наталія Жижченко: Це було настільки блискуче просто за ним споглядати. Вся наша команда просто витирала сльози, чесно, без зайвих перебільшень. Кожен його коментар був настільки влучний – те, що я думаю, він бере і озвучує, це щодо нашої спільної музики. Він вкладає туди таку динаміку, яка мені здавалося там має бути. Щодо оркестру, коли починаються якісь треки, які взагалі дуже дивні, типу “Відліка”, вони реально посміхаються, грають із задоволенням і видно, що це цікаво. На репетиціях це було одне, але те відчуття, яке було на концерті – це було взагалі абсолютно інше. Вони, напевно ж, не грали в таких аудиторіях, коли це сидячий зал, але всі потім починають вставати, підходити і танцювати. Це звучить як в дитячому садку, але дійсно так і було.

Костянтин Дорошенко: Було і буде, бо будуть ще концерти, я сподіваюсь.

Наталія Жижченко:  Я також сподіваюсь. Те їх відчуття нереального першого досвіду, коли всі реально кричали. Це настільки було і, напевно, для них не характерно, і видно було цю ейфорію, що між нами відбувається. Зал також відчув цю синергію. Я можу сказати, що це щастя  бути присутніми в такий музичний момент. Не знаю, хіпстерська це музика чи не хіпстерська, вплине це на музичне майбуття України, поїдемо ми ще за кордон або ні, просто мати такий музичний момент – це велике щастя для кожного музиканта. Для мене, я думаю, що це просто подарунок долі, і я це відчуття збережу стільки, скільки буду мати тверезий розум.

Костянтин Дорошенко: Ви сказали боюся нових людей, але ж постійно з’являєтесь  на різного роду світських вечірках, мистецьких і не тільки…

Наталія Жижченко: Дуже рідко з’являюсь. Якщо є можливість – морожусь.

Костянтин Дорошенко: Бачите, складається враження інше. Або за вами дуже пильно слідкують, тому що бачать в вас модного персонажа. Як ви себе почуваєтесь на тих подіях? Як ви робите вибір чи іти чи не іти?

Наталія Жижченко: Коли я виступаю - мені доводиться іти, коли не виступаю - не йду. Можливо, виступає Євген Філатов або хтось із близьких друзів. Як правило мені дуже некомфортно і я вважаю це все дуже вульгарним. Лише для мене, я нікого не осуджую, це просто не мій формат життя.

Костянтин Дорошенко: Хотілося б згадати ще таке явище як Євробачення. Йому традиційно в українському суспільстві надають великого значення. В цьому році завдяки композиції Джамали, яка теж пов’язана з етнічними моментами і яка теж не підпадає під квоти для української музики на радіоефірах, тому що там англійська та кримсько-татарська мови. Ми отримали можливість привезти Євробачення в Київ в 2017. Я хотів би у вас, Олександр, спитати, як ви вважаєте, чи є у ONUKI шанси представляти Україну на Євробаченні, чи мало би це сенс? В 2016 ми побачили дивовижний момент боротьби нових і різних музикантів, незвичної нам естради, за право приймати участь в Євробаченні.

Олександр Вареніца: Я думаю, якщо подивитися на історію “Євробачення”,  можна зрозуміти, що ніколи двічі одна країна не вигравала і є такі внутрішні негласні правила про те, що рідко виграє команда-хазяйка . Все-таки це конкурс більше про юніті, він повинен їздити по різним країнам.  Тому тут простим логічнимметодом можна прийти до того, що навряд чи Україна має шанси на перемогу в наступному році, зазвичай виставляється технічний кандидат. Я думаю, зважаючи на те, що до цього буде прикована величезна увага, ідея виступу ONUKА в Україні як спеціально запрошеного гостя, на кшталт Джастіна Тімберлейка в Швеції , можливо має смисл. Це було б цікаво. А щодо того, кому представляти, я думаю, що українській сцені, яка на мій погляд, ще недостатньо розвинута, багата, як західноєвропейська сцена. Я, наприклад, повернувшись нещодавно з такого заходу як  “Budapestmusichub”, зробив для себе висновок, що країні східної Європи сильно відстають від української музичної сцени, наша сцена набагато сильніша. Приблизно в такій пропорції як українські футбольні клуби  сильніше чим який-небудь венгерський Ференцварош. В цьому сенсі, я думаю, що Україні потрібно дотримуватися прикладу західноєвропейських країн, які не представляють на цьому конкурсі своїх кращих артистів.

Костянтин Дорошенко: Це звучить трохи по-снобістські. Коли в цій студії була співачка Алоіз, вона правильно сказала, що Євробачення це можливість засветки на великій території європейського і не тільки глядача, і нехтувати цим не має сенсу. Не обов’язково бути почесним гостем, навіть як учасник, навіть якщо не  отримаєш нагороду. Яка різниця виграєте ви чи не виграєте, дивлячись на Нату я розумію, що їй би не було це великим сюрпризом. Не обов’язково приймати участь для того, щоб перемогти. Мало би сенс приймати участь для того щоб продемонструвати розмаїття української музики.

Олександр Вареніца: Я висказав свою думку, в якості запрошеного гостя, я думаю, що можна. В якості учасника – перемога в “Євробаченні” і направляє артиста на якийсь шлях. Вона покладає на нього  зобов’язання в плані того, що він повинен  дотримуватися смакам тої аудиторії, яка складає основну аудиторію Євробачення

Костянтин Дорошенко: Ната, а ви як вважаєте, чи ви брали би участь у такому конкурсі? Чи хотіли би вже тільки бути почесним гостем?

Наталія Жижченко: Точно не хотіла би брати участь, запрошували дуже і минулого року і колишнього саме у відборі брати участь. Я всі свої конкурси відіграла в дитинстві. Я вважаю, що це не моя аудиторія, не мій формат і змагатися як співачка – це точно не моє. По-друге, Джамала настільки високо підняла планку саме вокального виконання, мені просто немає що там робити. По-третє, я дуже люблю Алоіз, але не згодна з нею в цій думці.  Ви дивилися Євробачення, ви запам’ятали хоч одного учасника? Який це засвіт? Або навіть свої колишні кандидати, я не пам’ятаю, хто був минулого та позаминулого року. Як правило, це лише погані коментарі в соцмережах. Я думаю, що це не та арена, де треба засвічуватися. Щодо відбору, це була крута ідея с крутими музикантами, це було, дійсно, феноменально для України.

Костянтин Дорошенко: Зрозуміло. На жаль, наш час сплинув. Всіх, хто слухав цю програму, закликаю слідкувати за можливістю потрапити на виступ, який називається "ONUKA и НАОНИ".